Глава 5
«ІСТОРІЯ РУСІВ» у контексті
фольклорної стихії слов'ян

Розповсюджена серед української інтелігенції рукописна «історія Русів» пропонувала свій варіант даних про західних і південних слов'ян, про історичне минуле України, яке для письменників було не тільки одним із найголовніших виявів національної дійсності, а й епохою, коли національна дійсність утверджувалася найбільш діяльно, коли український народ в особі козацтва мав героїчного захисника національних інтере­сів Батьківщини. Поновити в художніх образах героїчне мину­ле козацтва для романтиків означало якоюсь мірою показати й право України на національне відродження в сучасну епоху.

Козаччина як уособлення вільнолюбних ідеалів поступово ставала предметом художнього осмислення митців Європи. «Ми читали Історію Кониського в оригіналі; вона варта пере­кладу по-польському, — писав Генрік Духінський (1816-1893). — Маємо перед собою уривки з неї німецькою мовою; є перекла­ди й по-французькому».1

Францішеку Генріку Духінському імпонувала «Історія Ру­сів» «яскраво зображеною ненавистю Малоросії до Москви». У своїх працях він часто посилався на «Історію Русів». Ф. Г. Духінський був тісно пов'язаний з Україною, особливо з Києвом. Народившись на Правобережній Україні, Ф. Г. Ду­хінський до смерті зберіг особливе, ніжне почуття до України, хоч вважав себе поляком. Після навчання в середніх школах Бердичева та Умані він приїхав до Києва, де працював 12 років (1834-1846) домашнім учителем у польських аристократичних родинах. Київський період дуже важливий у житті Ф. Г. Духінського. Тут формувався його характер, розвивався інтелект і світогляд людини й історика.

________________________________

1 Duchinski G, Zasady dziejow Polski, innych krajow slowainskich i Moskwy. -Раrіs.: 1859.-5. 18-19.

 

Про Київ у Ф. Г. Духінського залишились найкращі спога­ди, свідченням  чого є його  підписи на працях «Duchinskі Kijowianin» — по-польськи, «Duchinski de Kiew» — по-фран-цузьки. На могилі (похований на польському цвинтарі в Мон-морансі у Франції) епітафія написана українською мовою ла­тинськими літерами як символ його польсько-української спо­рідненості.  «На Дніпро! На Дніпро! До Києва! О, народи Європи! Там ваша згода, бо саме там малороси ведуть бороть­бу проти Москви на захист своєї європейської цивілізації», — звертався він до народів Європи. Під кінець свого життя він з гордістю заявляв, що свого київського прапора, тобто прапора незалежної України, не зрадив!

Із 1846 року Ф. Г. Духінський жив у Франції, де зблизився з «некоронованим королем польської еміграції» князем Адамом Чарторийським,  а  також  членами   його  гуртка  поляками-земляками з Правобережної України — Міхалом Чайковським (1804-1886) та Іполітом Терлецьким (1808-1888). Він інформу­вав провідника польських легітимістів про українську справу кирило-мефодіївців, переконуючи князя Чарторийського у по­требі визнати незалежність України як «найпершу святість». В особах Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова Ф. Г. Духінсь­кий бачив мучеників за «національну козацьку справу» і природ­них союзників Польщі в боротьбі з Росією. У численних статтях, опублікованих у часописі А. Чарторийського «Тrzeci Mag», він розповідав Європі про «козацьку націю», прославляв її борців.

На арешт Т. Шевченка і П. Куліша Ф. Г. Духінський відгук­нувся   брошурою   «Слово   русина   до   всієї   братії   племени слов'янської про речі слов'янські», розповівши емігрантській громадськості політичну концепцію братчиків, «засуджених на вічну каторжну працю в копальнях і вічну службу в солдатах». Думки Ф. Г. Духінського й І. Терлецького підтримав французь­кий публіцист Кіпріян Робер, який надавав великого значення ролі України у визвольній боротьбі слов'ян. Особливо цінними виявились його думки про незадовільний стан української мо­ви, якою розмовляють «тринадцять мільйонів найбільш здіб­них і розвинених слов'ян», мови, «яка могла б стати першоряд­ною літературною мовою, але одночасно з російською мовою і польською вона з кожним днем втрачає свій ґрунт»1.

_______________________

1 Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. / АН УРСР. Ін-т історії та ін. - К.: Наук. думка, 1990. - Т. і. - С. 384.

 

Поляки українського походження зробили свій внесок у творення новітньої України. «Вийшовши з національного сус­пільства, що мало міцні традиції державності й активного спротиву чужоземному гнітові, — писав І. Лисяк-Рудницький, — вони змогли передати щось із цих якостей українському рухові. Їхній вплив допоміг українському відродженню піднятися по­над рівень аполітичного культурного регіоналізму і збуджував його антиросійську войовничість»1.

_______________________

1 Лисяк-Рудницький І. Францішек Духінський і його вплив на українську політичну думку /І Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. - К.: Основи, 1994. -Т. 1.-С. 276.

 

Мотиви й ідеї, близькі ідеям діячів польської «великої емі­грації», властиві й творчості Ю. Словацького. «Совінський ви­дає українські і польські народні пісні в перекладі на французь­ку мову, — пише він матері з Парижа 20 жовтня 1831 року, — в якій вони дуже сентиментально звучать. Тутешнім дамам над­звичайно подобається «Гриць», також пісня про Потоцького. Але мені здається, що мама краще її скомпонувала. Якщо має­те якісь думки, гарні і маловідомі, то пришліть їх мені» (XIII, 35).

Українська народна творчість була джерелом натхнення Ю. Словацького у відображенні минулого України. У дусі українських історичних дум і пісень він трактує руйнування Запорізької Січі як вияв брутальної колоніальної політики царизму щодо України; прославляє мужність козаків під час походу в Туреччину на човнах-чайках; непохитна віра поета в незламність волелюбства українського народу, підкреслена народною сентенцією, що скоріше Дніпро висохне, ніж українець стане рабом («Пісня повернення» із четвертої пісні поеми «Чайки», «Пісні відпливаючих»). За спостереженням Є. Рихлика, Україна виступає найчастіше або синонімом суму і туги, або невіддільно від епітетів «смутна», «невесела», «зажурена» як країна «смутних степів, пустих полів», де «саме небо смутне, мглисте»1.

Влучну характеристику української народної пісні, що ба­зується на кременецьких спостереженнях, вкладає Ю. Словаць­кий в уста героїні п'єси «Срібний сон Саломеї», названої на честь матері; високу оцінку української народної творчості, своєрідний синтез своїх міркувань дає Ю. Словацький у дру­гому розділі повісті «Король Лядави» (1832): «Народне пись­менство, — пише він, — йдучи за духом часу, почало відшуку­вати ті звуки розпачу і суму, які були колись властивістю пісень українського народу, тих запорізьких козаків, що так прославилися війнами проти турків і воювали часом навіть з Польщею... Поезія тих народів у нашому письменстві замінює місце пісень трубадурів і труверів, які славились у Франції, і мінезингерів у Німеччині; вони будуть покладені в основу літе­ратури майбутнього» (XI, 20).

Поляки українського походження зробили свій внесок у творення новітньої України. «Вийшовши з національного сус­пільства, що мало міцні традиції державності й активного спротиву чужоземному гнітові, — писав І. Лисяк-Рудницький, — вони змогли передати щось із цих якостей українському рухові. Їхній вплив допоміг українському відродженню піднятися по­над рівень аполітичного культурного регіоналізму і збуджував його антиросійську войовничість»2.

————————————

1 Рихлик Є. Українські мотиви в поезії Юліуша Словацького / Ніжин, ін-т. нар. освіти. - Ніжин.: 1929. - С. 68.

2Лисяк-Рудницький І. Францішек Духінський і його вплив... -Т. \.-С. 276.

 

Значення діяльності патріотично налаштованих росіян і поляків українського походження, які чудово орієнтувалися у відродженні слов'янських літератур, особливо вагоме, якщо зважити на відсутність для серйозних систематичних студій та їх публікацій наукових установ, видавництв. Знаменною є не тільки підтримка, скажімо, чехами, угорцями та поляками «Русалки Дністрової», а і той факт, що майже всі видання здійснювалися тоді під знаком слов'янської спільності, прові­сниками якої були Коллар, Міцкевич. За таких обставин ве­ликого значення набувала діяльність вчених і письменників української школи, особисто пов'язаних із чехами, словаками та сербами. На перше місце серед них треба поставити видавця «Історії Русів».

Захоплення героїчним минулим і народною поезією викли­кає жвавий інтерес до української історії і народності в росій­ських і польських поетів «української школи» (Богдана Залєсь-кого, Северина Гощинського, Тимка Падури та ін). «Україна, — писав А. Міцкевич, — погранична земля між Польщею і Росі­єю, стає місцем зустрічей поетів... Поети обох народів — Залєський, Пушкін, Рилєєв, Гощинський — зустрічаються на Україні біля тих самих джерел натхнення, оспівують тих самих її героїв. Відмінний у них спосіб трактування предмета, різний вибір перспективи, але один критик слушно зауважив, що з цієї поезії можна було б укласти гармонійне ціле, прекрасну коза­цьку рапсодію»1.

Унаслідок географічних та історичних обставин Україна перебувала на межі двох культурно-історичних спільностей, отже, вона не тільки зазнавала інтенсивного впливу західно­європейської культури, але виступала посередником в її поши­ренні на слов'янському Сході. Це дало підстави І. Голенищеву-Кутузову дійти висновку про неможливість охопити й зрозумі­ти західноєвропейські — східнослов'янські літературні зв'язки, «не вивчивши попередньо український гуманізм. Західна Русь була осереддям, трансформатором, передавачем західної літе­ратури протягом тривалого часу; вона також була лабораторі­єю російського вірша»2.

————————————

1Вервес Г. Польська література і Україна: Літ.-критич. нариси. - К.: Рад. письменник, 1985. -С. 39.

2Голенищев-Кутузов И. Украинский и белорусский гуманизм // Славянские литературы: VII Междунар. съезд славистов, Варшава, авг. 1973 г.: Докл. сов. делегации. - М.:1973.-С. 216.

 

Близькість романтиків слов'янських літератур до ідеалів народних мас та фольклору зумовила й те, що у своєму поети­чному новаторстві вони безпосередніше, ніж західноєвропей­ські романтики, прокладали шлях до реалізму, поєднуючи його у своїй творчості з кращими традиціями романтизму. Усі зга­дані риси романтизму слов'янських літератур найкраще втіли­лись у творчості й теоретичних поглядах А. Міцкевича, Ю. Словацького, О. Пушкіна, Я. Коллара, Ф. Прешерна, М. Ма­ксимовича, М. Костомарова, П. Куліша, О. Бодянського та ін. Відкриття поетичного світу України зробило її, за словами А. Міцкевича, обітованою землею слов'янської літературної поезії.   Цьому,  зокрема,   чимало  сприяла  діяльність   поетів української школи в польському романтизмі, через посередни­цтво яких, за спостереженням І. Франка, сни про Україну — не дійсну, не ідеалізовану навіть, а чисто виснену, фікційну — швидко поширилися мало чи не по всій Європі. У цих умовах відбувалося сприйняття «школи», до якої І. Франко зарахову­вав письменників польського походження з Київщини, Поділ­ля, Волині, Галичини, Покуття, Холмщини тощо, для яких українська історія, фольклор були головним художнім джерелом, незалежно від того, якою мовою писали вони свої твори, — польською чи українською.

Зародившись на Заході і торуючи собі шлях в Україну че­рез слов'янські землі, через російських і польських романтиків української школи  і  безпосередньо  через  народнопоетичну творчість, романтизм потрапив в Україні в особливо родючий ґрунт.   Ідея   внутрішньої  згуртованості   та   об'єднання   всіх слов'ян відповідала романтичним віянням епохи, поширеним в усіх цивілізованих країнах Європи. Романтизм не лишав поза увагою виявів національного духу — у фольклорі, в релігійних віруваннях тощо. Ідеї єдності слов'ян дошукувались у сивій минувшині слов'янських племен; з цієї ж позиції вивчалась іс­торія кожної із слов'янських націй, її мова, література, звичаї, звички та релігійний світогляд. «Першими розпочали подібні дослідження чехи: Ян Коллар, Павел Шафарик і Вацлав Ганка; з їхніми іменами і пов'язується слов'янське відродження, — вважає Володимир Міяківський. — Такі події, як поява грама­тики словенської мови Єрнея Копітара (1808), публікація серб­ських народних пісень Вуком Караджичем (1814-1815), знахо­дження В. Ганкою (як згодом з'ясувалося — підробленого) Краледворського рукопису (1817), заснування чеського музею у  Празі   (1818),  який   перетворився  у  центральне зібрання слов'янських літературних та історичних матеріалів і реліквій, стали віхами, що знаменували зростання зацікавленості славіс­тикою і, зокрема, пробудження інтересу до українських про­блем»1.

————————————

1 Міяковський В. Шевченко і Кирило-Мефодіївське братство // Записки нау­кового товариства ім. Т. Шевченка. - Львів.: - Т. ССХХІ. Праці філологічної секції.-1990.-С. 70.

 

У 30-ті роки захоплення українською піснею й українською старовиною було досить популярна. Старосвітчина, кобзарська дума і пісня посідали сильні позиції у провінції; серед людей старшого віку ходили по руках козацькі літописи, твори Г. Сковороди, «Історія Русів». Починалося наукове зацікав­лення народною творчістю, а разом з цим й орієнтація роман­тиків на розширення тематичного діапазону та стильового ха­рактеру творів української літератури рідною мовою. Ідейний ґрунт у героїчній історії України знайшли просвітителі й рома­нтики Франції, Німеччини, Іспанії, Англії, Польщі й Росії. Піс­ля розгрому наполеонівських військ суспільна думка, а за нею й література, зробили впевнений крок уперед в осмисленні сус­пільно-політичного життя. Пробудити зі сну закріпачену Росію можна було за допомогою нового ідеалу. Ним стало історичне минуле України, її побут, звичаї, багатовікова боротьба за на­ціональне визволення.

Відсутність в Україні наукових установ, видавництв, пері­одичних видань об'єктивно підносила роль проукраїнськи на­лаштованих людей у Росії і Польщі, які чудово орієнтувалися у відродженні слов'янських літератур і вагомо допомагали пуб­лікації серйозних студій українців. Знаменною є не тільки під­тримка, скажімо, чехами, угорцями, поляками «Русалки Дніст­рової» (1837), а і той факт, що майже всі видання здійснювалися тоді під гаслом слов'янської спільності, провіс­никами якої були Я. Коллар і А. Міцкевич. За таких обставин великого значення набувала діяльність учених і письменників української школи, особисто пов'язаних із чехами, словаками та сербами. На перше місце серед них треба поставити видавця «Історії Русів» Осипа Бодянського.

Близько восьми тисяч пісень і півтори тисячі прислів'їв зі­брав О. Бодянський (добре знайомий з М. Максимовичем, М. Гоголем, чеським та словацьким істориком й лінгвістом П. Шафариком, Т. Шевченком, П. Кулішем), частину з яких передав М. Максимовичу для другої збірки українських на­родних пісень (1834). Решта матеріалу, на жаль, не побачила світу. О. Бодянський багато зробив для популяризації і ви­вчення народної творчості, пособляючи Я. Головацькому ви­дати «Народные песни Галицкой и Угорской Руси», що друку­валися в редагованих ним «Чтениях...» з передмовами і Докладними коментарями. Йому належить теза про слов'янський народний характер, блискуче виражений у на­родній поезії. «Це його (народу. — О. М.) поезія, — писав О. Бодянський у статті «О народной поэзии славянских племен», — через те, що містить твір його, обов'язково і насамперед має бути відбитком його життєвого буття, відлунням усіх його потрясінь, з'являється в тому чи іншому вигляді, дивлячись на долю народу, його життя, положення, обставини -відповідно, безупереджено своєчасною»1.

Завдяки О. Бодянському літературна і наукова громадсь­кість могла широко ознайомитися з працями В.Караджича В. Копітара, Я. Коллара, П. Шафарика, а також працями з іс-торії України, зокрема й «Історією Русів», літописом Самови­дця та ін., які він систематично публікував у «Чтениях в импе-раторском обществе истории и древностей российских при Московском университете».

Виходець з Полтавщини (м. Варва Лохвицького повіту), з небагатої попівсько-панської родини, О. Бодянський навчався в Переяславській семінарії, де набув знання польської та серб­ської мов і зацікавлення слов'янщиною; закінчив Московський університет (1834) ; після захисту магістерської монографії «О народной поззии славянских племен» (1837) був відряджений у наукову подорож по слов'янських землях для вдосконалення своїх знань у галузі мови, історії й літератури слов'янських на­родів (Чехії, Сербії, Хорватії; відвідав також Угорщину, Німеч­чину, Австрію, Італію, Туреччину) і став першорядним експер­том порівняльної славістики. Після повернення (1842) очолив кафедру «славянских наречий» в Московському університеті. Студент О. Бодянського в Московському університеті К. Гав-лічек-Боровський в листах на батьківщину (1843) ділився вра­женнями про зміст лекцій професора, який широко використо­вував    праці    П. Шафарика    «Слов'янські    старожитності», завдяки чому Шафарика у Москві знали краще, ніж у Празі2.

————————————

1 Бодянский О. О народной поззии словянских племен: Рассуждения на степень магистра филос. фак. первого отд-ния, канд. Москов. ун-та Иосифа Бодянского. - М.: Тип. Н. Степанова, 1837. -С. 10.

2 Лавров П., Сперанский М. Письма П. Шафарика к О. Бодянскому (1838-1857) с приложением писем П. Шафарика к В.Григоровичу (1852-1856), приго-товленньїе к изданию П. Лавровым и М. Сперанским. - М.: 1895. - С. 14.

 

П. Шафарик обгрунтував тезу про автохтонність слов'ян­ського населення в Європі, видав енциклопедію слов'янства «Словянские древности», перекладачем і консультантом якої (з українознавства) був О. Бодянський. У передмові до «Слов'ян­ських старожитностей» П. Шафарик відкрив свій намір цією працею довести тим дослідникам, які виводять свої сентенції про слов'ян, не знаючи ні їхньої мови, не розуміючи їх душі: «Природжена любов до милої народності нашої, до вітчизня­ної історії, взагалі до мовознавства, — писав він, — пробудила в нас бажання багатогранним дослідженням і розсудливим ви­кладом старожитностей наших звільнити від незаслуженої зне­ваги походження і розвиток народу нашого і з'ясувати, скільки можна, стародавню епоху життя і діянь його»1.

П. Шафарик багато зробив для пропаганди ідеї слов'янської спільності, вважаючи однією з головних причин слов'янського лиха, горя і «навіть неминучого падіння» роз'єднаність і ворожнечу. «Роздріблені і розірвані на безчис-ленну кількість невеликих общин, вони жили безпечно, не тур­буючись про теперішнє і майбутнє, про свою славу і щастя на­щадків і ніколи не могли піднестися до вищих політичних поглядів, до злагоди особистих інтересів і пристрастей, для власного блага і протидії натиску чужоземців»2.

________________________

1 Шафарик П. Славянские древности / Пер. с чеш. И. Бодянского. - М: 1837.-Т. І.-Кн. 1.-С.З.

2 Там само. - Кн. 3. - С. 420.

 

О. Бодянському слід віддати належне в піднесенні і попу­ляризації ідеї слов'янської співдружності. Він був одним із най­більших популяризаторів творів П. Шафарика. З П. Шафариком, В. Ганкою, Я. Колларом та іншими чеськими ученими О. Бодянський познайомився під час свого наукового відря­дження за кордон (1837-1842).

Крім перекладу «Слов'янських старожитностей» П. Шафарика, О. Бодянський умістив у російських журналах ряд інших його творів. Так, у журналі «Русский исторический сборник» він надрукував у своєму перекладі статтю П. Шафарика: «Слов'янські племена в сучасній Росії». Другим визначним твором, надрукованим у Росії в цей же час, було «Слов'янське народописання» з картою Москви 1843 р., упо­рядковане П. Шафариком, переклад з чеської О. Бодянського. Цей твір здобув позитивну оцінку Ізмаїла Срезневського. У ре­цензії на «Слов'янське народописання» І. Срезневський нази­ває П. Шафарика «велетнем сучасної слов'янської вченості... Можна не погодитися з ним у поглядах, можна знаходити недоліки в його творах, але важко стати з ним поряд і не можна його не шанувати, не вчитися з його життя і книг, як поводити себе на літературному і вченому поприщі»1.

________________________

1 Бодянский И. О народной поззии славянских племен. - С. 7.

 

Магістерська монографія О. Бодянського «О народной поэзии славянских племен» (1837), доводить необхідність ство­рення самобутніх літератур слов'янських народів, зокрема української. Переклади, статті, безпосередні контакти з діячами культури Польщі, Словаччини та Сербії мали принципове зна­чення, бо посилювали інтерес до здобутків культури інших на­родів з метою вивести письменство України на нові ідейно-художні рубежі, — ідею, підхоплену романтиками і Т. Шевчен­ком. Закономірним було і звернення до подій чеської історії XV століття.

Думка про братерську співдружність слов'ян із роками все більше захоплювала поета, викликала зацікавлення історією та культурою слов'янських народів. Познайомившись з О. Бодянським, і Т. Шевченко не міг поминути нагоди почерпнути в нього ширші відомості про чеський народ, про його історію. Тим більше, що саме тоді чеські будителі найактивніше і найплідніше працювали в галузі слов'янознавства, порушували ідею єдності слов'янських народів. Одному з них, П. Шафарикові, поет і написав посвяту до поеми, в якій прозвучав заклик: «щоб усі слов'яни стали добрими братами».

Багатий фольклор цих народів О. Бодянський вважав од­ним із важливих доказів життєздатності таких літератур. Роз­ширюючи тематичні рамки, українські митці збагачували письменство новими ідеями, образами, вдосконалювали по­етику, а головне — заперечували бурлескне епігонство та без-ідейну етнографічно-побутову описовість, чим розчищали ґрунт для глибшого проникнення в духовне й матеріальне бут­тя українського народу. Тим самим увиразнювалась і націона­льна своєрідність, в якій активніше заявляв про себе загально­людський зміст, створювався порівняно широкий фронт боротьби за піднесення авторитету українського письменства на європейському рівні.

Підтримуючи народність української літератури, якої на­давав їй І. Котляревський, О. Бодянський висунув і обґрунту­вав тезу, що народна поезія допомагає літературі відобразити своєрідність буття народу. Така думка, підтверджена практикою української словесності, поширювалась і на інші слов'ян­ські літератури, а згодом і на літератури Західної Європи: «За всілякого прагнення до народності і словесність як вираження суспільства поспішає виправдати своє призначення бути точ­ним і правдивим дзеркалом життя народів, спрямовуючись якомога ближче до стихій, що обумовлюють буття їх, і всіляко відбиваючи в собі дух народний у чистому, бездомішковому вигляді»1.

Інтерес   учених,   зокрема   і   автора   «Історії   Русів»,   як з'ясувалося, розвивався в дусі того фольклорного романтизму, для якого цінність мали не достовірні історичні деталі і події (хоч, зрозуміло, і ними автор не нехтує), а самий «дух епохи», народний погляд на події, народна психологія. «Уже на почат­ку XIX ст., під впливом Макферсонова «Оссиана», Гердерових «Идей» і перших кроків слов'янського відродження, — писав І.Франко, — зароджується  свідоме  прагнення  відтворення української національності шляхом дослідження української історії та народної традиції. Це прагнення йде назустріч мріям українського дворянства про автономію країни... Майже од­ночасно робиться перший запис козацьких дум... і пишеться талановитий політичний памфлет «Истории Руссов», що вида­вався за твір Георгія Кониського, але написаний, як довели но­ві дослідження, В. Г. Полетикой, колишнім українським депу­татом у Катерининську комісію».2

___________________________________

1 Бодянский И. О народной поззии славянских племен. - С. 7.

2 Франко І. Южнорусская литература. -Т. 41. -С. 118-119.

 

Українське національне відродження XIX ст., крім істори­чної традиції, знайшло животворне джерело в інтересі до своєї народності, життя народу, його мови, словесності, що характе­ризувало добу романтизму, започатковану в Західній Європі в другій половині XVIII ст. Репрезентований у Німеччині Гердером, Грімом, Брентано, Арнімом та ін., західноєвропейський романтизм сприяв пожвавленню етнографічних зацікавлень Україною через посередництво російської та польської літера­тури і через живі зв'язки з чеськими, словацькими, південно-слов'янськими  письменниками і вченими: Ф.Челяковським, П. Шафариком, В. Ганкою, В. Караджичем, Є. Копітаром та ін. Багато українських поетів-романтиків підтримували осо­бисті контакти з словаками і чехами, їх творчість знав і високо оцінював слов'янський світ. В «Автобіографії» М. Костомаров  описує своє перебування в Празі і зустріч з В. Ганкою: «Довідавшись, що я росіянин і при цьому згадавши моє прі­звище як перекладача на українську мову Краледворського рукопису, В. Ганка прийняв мене як найближчу людину, водив мене по всій Празі, їздив зі мною на Петчин любуватися видом на місто в Градчин, де ми з ним оглядали собор св. Віта з мо­гилами чеських королів, палац, що знаходиться біля собору, відвідали разом з ним університетську бібліотеку, побували і в чеському театрі»1. Чеські і словацькі поети-романтики зверта­лися до джерел української народної творчості, про національ­ну самобутність українців писали Й. Фріч (1829-1891) (Асимі­ляція малоросійського народу», «Про країну «забрану» чи «повернуту», «Хай живе Україна»), К. Гавлічек-Боровський («Слов'янин і чех» та епіграма «Блукач», драма про Тараса Бу­льбу), С. Чех (1846-1908) (поема «Степ»), В. Бенеш Тржебізький (1849-1884) (роман «Челаковський»), а також Шафарик, Падацький, Рігер, Вотруба та ін.

1845 року німецький письменник Фрідріх Боденштедт пе­рекладає і видає українські народні пісні в Тюбенгені. Дослі­дження української народної поезії підвело його до висновку про перевагу українського фольклору — різноманітного, при­вабливого — над російським, бо «малороси зуміли довше збе­регти свою свободу, яку вони люблять понад усе, бо в їхній тривалій боротьбі з ворогами, що переважали їх силою, їхній власний розвиток набрав більших індивідуальних рис; цей роз­виток надав багатьом з-поміж них самовпевненості аж до гор­довитості і лицарського почуття, які зовсім чужі великоросам, — останні завжди почували себе радше одноманітною масою, по­сталою внаслідок вікового рівномірного тиску, — масою, з природи миролюбною і войовничою тільки з наказу царя, але тоді у боротьбі вона жахала своєю завзятою витривалістю та сліпою самопожертвою»2.

Висвітлюючи переважно культурне життя України, чеські літератори й історики збудили інтерес молодшої генерації і до політичних прав «другого за величиною слов'янського наро­ду»3. Письменники часто використовували українську тему в своїх творах. Окрім пісень романтика Ф. Челаковського, з найбільш помітних можна назвати історичні драми Фріча, по­ему «Козак» словака Само Халупки (1812-1883).

________________________

1 Костомаров Н. Автобиография. - С. 430.

2 Луцький Ю. Між Гоголем і Шевченком. - С. 79.

3 Неврли М. Зденек Наєдли та Україна // 3 історії чехословацько-українських зв'язків. - Братіслава, 1959. - С. 484.

 

Тісні дружні і науково-творчі контакти підтримували українці (О. Бодянський, І.Срезневський, М. Костомаров, П. Куліш, М. Гулак) з Павелом Йозефом Шафариком (1795— 1861), який уже на зорі своєї наукової діяльності в галузі слов'янознавства виявив глибокий інтерес до українського на­роду — від зацікавлення закарпатськими народними піснями, українським фольклором до української мови та української літератури. Результатом цього інтересу були праці «Сло­в'янські старожитності» (1837) і особливо «Слов'янський народопис» (1842), про які йшлося в першому розділі. Науковим консультантом П. Шафарика з питань української мови, літе­ратури і фольклору був О.Бодянський.

Справу, розпочату будителями, підтримали та продовжили чеські радикальні демократи, які боролися на барикадах рево­люційної Праги 1848 року, і пізніше, у 90-і роки чеська революційна молодь — омладиністи-дев'ятидесятники, ідейні спі­льники західноукраїнських радикалів, зокрема Івана Франка. І радикальні демократи, і омладиністи відстоювали не лише культуру, а й політичні права українського народу, котрий за­знаючи соціальних утисків, постійно перебував під загрозою асиміляції.

Чехи та словаки, які втратили свою незалежність, а за ни­ми поляки, українці і південні слов'яни, завдяки знайомству з творами Йоганна Готфріда Гердера, вперше відкрили, що вони пов'язані між собою лінгвістичною спорідненістю і слов'янським volkgeist. Центральним пунктом гердерівського вчення була роль мови в розвитку національної свідомості. И. Г. Гердер вчив, що для націй, остаточно не сформованих, мова як засіб відтворення і свідчення минулого виступає єди­ним джерелом для встановлення національної самобутності. 1837 року Я. Коллар видав книгу «Про літературну взаєм­ність між різними племенами і наріччями слов'янськими». «Вітчизну можна легко віднайти, навіть якщо ми її втратили, — вважав Коллар, — але націю й мову — ніде й ніколи; вітчизна сама собою є мертва земля, чужорідний предмет, це не людина; нація ж є наша кров, життя, дух, особиста характеристика»1.

____________________________

1 Коллар Я. О литературной взаимности между славянскими племенами и наречиями // Антология чешской и словацкой философии. - М.: 1982. - С. 234.

 

Життя нації, її душу і кров можна пізнати «в корисних за-няттях і тихих мистецтвах, у законах і звичаях, в іграх і піснях ми пізнаємо народи безумовно глибше, ніж на безпросвітньому ратному полі чи на облудному шляху політичної історії. В цій останній Найчастіше бачимо тільки, як народ убивав чи давав­ся вбивати; з першої натомість довідуємося, як народ жив, думав, почував, тішився; там бачимо радше тіло народу, тут мо­жемо бачити його душу»1. Протиставлення народу-держави й народу-душі, державної ідеї — ідеї національній прийняли всі бездержавні нації Європи.

Книга Я. Коллара — це своєрідний маніфест, звернений до слов'янських письменників і вчених з метою об'єднатися в одну вільну літературну державу, щоб оновити застарілі культурні елементи і, піднісши їх до людяності, започаткувати нову епоху для людства. Ідея Я. Коллара об'єднатися, хоч би на ґрунті лі­тератури, прозвучала різними слов'янськими мовами, в тому числі й українською, особливо в творчості Т. Шевченка, але з власне виробленою концепцією єднання слов'янських літера­тур, що постала з реального тогочасного культурного життя України. Тому має рацію Оксана Забужко, коли називає трак­тат «Про літературну взаємність між слов'янськими племенами і наріччями» Я. Коллара «першою філософською пам'яткою тої щасливої доби в розвиткові національних ідей у Європі»2.

________________________

1 Коллар Я. О литературной взаимности между славянскими племенами и наречиями // Антология чешской и словацкой философии. - М.: 1982. - С. 239.

2 Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франків, період. - К.: Основи, 1993. - С. 29.

 

В устах слов'янських письменників ідея Колара значною мірою протистояла концепції Гегеля, висловленій у праці «Філософія історії» про неісторичність слов'ян, які ще не ви­ступили у світі як самостійний момент в ряді творінь розуму. У чехів, словаків та південних слов'ян, де літератури були на ета­пі становлення та зміцнення, елементи і художні форми класи­цистичної, сентименталістської та романтичної поезії тривалий час співіснували в переплетенні і взаємопроникненні.

Своєрідність історичного розвитку слов'янських країн по­лягала в тому, що епоха романтизму в їх літературі була епо­хою національного відродження пригноблених народів та роз­витку національно-культурного руху і національно-визвольної боротьби проти іноземних загарбників. Характерною рисою романтичного персонажа в слов'янських літературах є бороть­ба за національно-визвольні й соціальні ідеали, поєднання осо­бистого з загальнонаціональним, народним. «Так українська історична традиція подала руку новим ідеям, які приходили до нас із Заходу, ідеям народности, ідеям політичної свободи й соціяльної рівноваги та справедливости, — писав Д. Доро­шенко. — Властиво в цих західноєвропейських ідейних впли­вах, у їх прищепленні та акомодації на українському ґрунті треба шукати зародок духовних течій, що хвиля за хвилею по­стають на Україні з кінця XVIII віку й заповнюють собою зміст українського культурно-національного розвитку аж по ниніш­ній день»1.

________________________

1 Дорошенко Д. Нарис історії України. - Т. 1. - С. 5-6.

 

Ідея народності літератури стала виявом патріотизму письменників. Якщо боротьба за національну ідею ідентифіку­валася з боротьбою за незалежність держави, то після Вітчиз­няної війни 1812 р. вона набуває суспільно-політичного сенсу; письменники поставили перед собою нове завдання — відобра­зити в мистецтві індивідуальні риси народу. Право нації на своє власне мистецтво пов'язується з правом народу на звіль­нення. Під лозунгом боротьби за народність літератури розви­вається російський романтизм 10-20-х рр., очолюваний декаб­ристами і О. Пушкіним, український романтизм 30-х рр., закорінений в народнопоетичну творчість та «Історію Русів».

Відкриваючи для себе фольклор, українські романтики ви­користовували його як матеріал для утвердження національної самосвідомості, а його естетично-живописні цінності, поетику — як основу розвитку самобутньої літератури. Орієнтація на ми­нуле передбачала вибіркове ставлення і до жанрів народної по­езії, переважно історичної пісні і думи, переказів, легенд, міфо­логії тощо.

Не можна не відзначити і того факту, що, попри україно-фільські настрої, польські і російські письменники української школи трактували Україну як провінцію щодо Польщі чи Росії, а українців — як плем'я польського чи російського народу, тому проблема становища українського народу, необхідність його власного національного розвитку не хвилювали поляків, як і росіян. «Таємничі руїни, могили, степ, спільні походи українців і поляків — ось звичайні теми письменників української школи, — писав С. Єфремов. — Козацтво, але не справжнє козацтво з його завзятою боротьбою з тією ж Польщею за волю політичну, соціальну й національну, а козацтво, з фантазії виколупано й небувалими фарбами розмальоване — стоїть на першому плані в їх поезіях. Було то справді панське письменство, крізь призму шляхетських поглядів та фантазій перепущене, по панських дворах та палацах вимріяне, в атмосфері історичних, однобічно схоплених традицій і споминів викохане. Це ми бачимо і в співця України шляхетської — Мальчевського, і у співця України козацької — Залєського, і у співця України гайдамацької — Гощинського, не кажучи вже про їхніх дрібніших наслідувачів, те козацтво фантастичне конче перебуває в приязні, власне на службі шляхетської Польщі, дбає тільки про її політичні вигоди й інтереси, і так його автори поприбирали й причепурили, щоб і найделікатніші читачки могли потаємці зітхати за «славними лицарями», не добачаючи водночас нічого доброго у реальних нащадків їхніх»

———————————

1 Єфремов С. Історія українського письменства. - К.: Ретіпа,  1995. -С. 312-313.

 

Зрештою, митець, який звертається до історичної темати­ки, відтворює живий і цілісний образ доби, відживлює й виво­дить перед читачами окремих осіб і цілі покоління, у своїй тво­рчості воскрешує епохи і народи, з їх тілом і душею, з їх почуттями і помислами. Словом, для художника не відіграє ролі фактична точність подробиць, для нього важливо лише, щоб історичні факти були можливі на фоні епохи, яку він зо­бражує. І невідомий автор «Історії Русів», і І. Срезневський, і В. Ганка успішно впорались з таким завданням, тому критика, викриваючи їх «фальсифікати», мусила насамперед відзначити позитивну роль і псевдоавторів, і їх псевдотворів.

Саме це і зробив П. Гулак-Артемовський, не залишившись байдужим до важливих заслуг мужів, які з честю і користю працювали на полі слов'янської літератури; він віддав данину «достійній благородності, щодо спільної слов'янщини, прекрас­ним працям Шафарика, Копигори, Добровського, Ґанки, Лінде, Коллара, Мацієвського, Кухарського, Костянтина Економіда»; висловив почуття вдячності і високої поваги до зробленого кожним із них окремо: «у польській словесності Лінде, Бентковський, Мрозинський, Голембевський, у чеській — Ганка, Юнгман;  у  сербській  —  Вук  Стефанович  та  інші.   Ґрунтовне вивчення цих письменників принесе мандрівнику безперечну користь. Про словесність російську тут уже говорити не варто, оскільки мандрівник сам, як росіянин, не може і не повинен не знати того, що удосконалення мови російської та її літератури зроблено у колишній та новий час»1.

У надбаннях польського романтизму українські митці зна­ходили співзвучні витоки й елементи: визвольний пафос, тема­тику, героїчні образи, орієнтацію на національну історію, на осучаснення сфери поетичної теорії та практики, на викорис­тання української мови в серйозних історичних жанрах.

Думки про мову ідентифікуються з думками про минуле, сучасне і майбутнє вітчизни; з нею пов'язується ставлення до всього вітчизняного і «чужого», так афористично містко ви­словленого П. Шафариком: «Народ, що усвідомлює значення вродженої мови для свого вищого духовного життя і сам її ли­шає і відрікається, здійснює над собою самогубство»2. На щас­тя, українські митці і вчені не допустили «самогубства» україн­ського народу. Своєю подвижницькою працею в царині фольклору, етнографії, історії та красного письменства не тіль­ки не дали загинути мові українській, а й показали, що україн­ською мовою можна робити високохудожні переклади з інших мов: сербської, чеської, польської, грецької, німецької; застосо­вувати її в публіцистиці, науковій літературі.

————————————

1Гулак-Артемовський П. Твори / Упоряд., підготов, текстів, вступ, ст. І. Я. Айзенштока. - К.: Дніпро, 1964. - С. 204-205.

2 Коллар Я. О литературной взаимности между славянскими племенами и наречиями. - М.: 1982. - С. 235.

 

Збирання, видання, вивчення, естетичне осмислення украї­нської народної поезії (численні розвідки, статті), — все вико­ристане у творчій практиці сприяло глибшому усвідомленню народних ідеалів, рис характеру, психології та філософії наро­ду, збагачувало літературу новими стильовими ознаками, по­етичними образами, жанрами тощо.

Успіхи українських письменників П. Куліш вбачав у тому, що вони не прилаштовувалися під мову неграмотної людини, а шукали зразки і закони вираження душевних порухів, зрозумілі широкій громадськості в українській історії, народнопоетичній творчості, західноєвропейській літературі.

Київ     Парламентське видавництво     2002