Глава 2
політико-культурний контекст
«ІСТОРІЇ РУСІВ»

     Учені не мають у своєму розпорядженні не тільки конкрет­них фактів про особу автора «Історії Русів» та час її написання, а й самого оригіналу рукопису. А передмова до твору, за сло­вами польського дослідника Л. Яновського, така туманна, що «не можна зрозуміти, чи «Історія Русів» є згадуваний у ній «могилівський літопис», чи останній став основним її джере­лом»¹.

Аналіз самої пам'ятки та атмосфери, в якій вона функціо­нувала, дає підстави вважати, що поява наскрізь патріотичної «Історії Русів» зумовлена вимогами часу. Це підтверджують і відомі списки Літопису, виявлені у перші десятиліття XIX сто­ліття, та посилена увага європейських істориків України і письменників, які на матеріалі козацьких літописів написали художні твори.

У спеціальних розвідках «Догадка объ авторе «Исторіи Русовъ», «Отрывки из семейного архива Полетик», опублікова­них у «Киевской старине» в кн. IV і VI за 1891 р., О. Лазаревсь­кий переказав розповідь О. Ханенка (1816-1895), автора кількох праць з історії Чернігівщини про те, що «... перший раз знайдено рукопис «Исторіи Русовъ» коло 1828 р. в бібліотеці м. Гринева (Стародубський повіт) при описі гринівського має­тку, коли він переходив від кн. Лобанова-Ростовського (який отримав Гринів як віно від гр. Безбородька) до кн. Голіцина.

Знайшли рукопис два члени одного з стародубських судів (С. Лайкевич і О. Гамалія), які описували гринівський рухомий маєток. Вони показали цей рукопис стародубському дідичев С. Шираю (тодішньому губернському маршалкові), «зробивши з нього копію, останній звернув опісля оригінал до гринівської бібліотеки. З копії С. Ширая робили для себе копії й деякі стародубські дідичі; одну з перших копій зробив Я. Полетика (рідний внук Г. Полетики), а з неї зробив копію для себе й А. Ханенко, що відіслав опісля свою копію О. Бодянському, коли він задумав надрукувати «Історію Русів»

———————————

 ¹ Janowski L. О tаk zwanej «Нistorii Rusow» / Раmіаtkоwа Кsіеgzа. - 1913. -Р.261.

 

 

Як відомо, С. Ширай послав копію «Історії Русів» Д. Бантиш-Каменському, але, як говорить останній, ця копія кінчилась тільки 1768-м роком. Згідно зі свідченням Ханенка, в С. Ширая була повна копія «Історії» й посилку її Бантиш-Каменському непов­ною треба пояснювати якоюсь випадковістю»¹.

Незважаючи на скрупульозне простеження за «маршру­том» копій «Історії Русів», часом і прізвищами їх власників, Лазаревському не вдалося уникнути фактичних помилок, зок­рема, це стосується дати списку, виявленого, на його думку, в 1828 році.

У рукописному відділі Львівського історичного музею збе­рігається копія на синьому папері з водяним знаком 1814 року під назвою «Исторія Русовъ или Малой Россіи», яка потрапила туди з Вільна через Івана Луцкевича.

      У бібліотеці Наукового товариства ім. Т. Шевченка знахо­диться рукопис під заголовком «Исторія малоросійская. Сочиненная Архієпископом Белорусским Георгием Конисским в... годе, переписанная 1818 Году», також на синьому папері з во­дяним знаком 1817 р. Вона пройшла через руки Якова Пугача — Володимира Ганкевича — Омеляна Партицького — Корнила Заклинського, брат якого Роман і передав її до бібліотеки «Просвіта» в 1890 році; нарешті, чистопис folіо, 1824 р., пере­даний колишній бібліотеці «Императорскаго Общества Исторіи и Древностей Россійскихъ» при Московському університеті Іваном Розковшенком² — в усіх них час обнародування майже збігається — 10—20-і роки XIX століття — час, суспільно-політичні обставини якого могли якщо не народити, то ство­рити передумови для появи вікопомної пам'ятки.

———————————

 

¹ Лазаревський О. Отрывки изъ семейнаго архива Полетик. 111. Догадка объ авторе «Исторіи Русов» // Киевская старина. - 1891. - Кн. IV. - С. 113.

² Соколовь Е. Библиотека Императорскаго Общества Исторіи и Древностей Россійскихь. Вип. 2. Описание рукописей и бумаг, поступивших с 1846 по 1902 г. - М.: 1905.-С. 405.

 

 

 

Початок XIX століття — період активного формування українського народу в націю, доба утвердження і розвитку но­вої української літератури і мови, час виявлення списків «Історії Русів» і водночас «наукового інтересу» до вивчення історії України, етнографії, збирання усної народної творчості, час становлення національної ідентичності та патріотичної агітації. Домінує тема про український народ у художній літературі, у критиці і наукових працях. Національно-культурний рух, розвиваючись як провінційний, місцевий протонаціоналізм бездержавної нації, як складова частина загальноросійських суспільних течій, еволюціонує до загальнонародного етнокультурного націоналізму, від академічного етапу до культурно-просвітницького, а звідси — до «політичного», на якому формуються вимоги автономії.

У 1796 році несподівано померла Катерина II, яка за 34-літнє царювання «доконала вдову-сиротину». Скасування Гетьманщини, знищення Січі, закріпачення селянства — це лише головні етапи процесу перетворення України у провінцію з двох (Чернігівської і Полтавської) губерній. Обдарована чинами і дворянством частина малоросійської старшини, шляхет­ського панства, церковної ієрархії не тільки використовувалася на чужих науково-культурних теренах, а часто була знаряддям царської репресивної політики щодо України, національні ін­тереси і культурні потреби якої цілком нехтувала.

Ніяких змін у життя України не приніс і спадкоємець трону Павло І, на якого, з огляду на його симпатії до України в роки правління матері, покладали надії українці. Він був задушений (1801) російськими гвардійськими старшинами. Коронація Олександра І (1801-1825) посилила автономістські настрої українців. Сприяли цьому й перші кроки царя, що виглядали гуманно й ліберально: закон «про вільних хліборобів» сприй­нявся як крок до скасування кріпосного права; новий цензур­ний Статут (1804) обмежував адміністративне втручання у справи друку; запроваджена при цареві Обов'язкова рада, або Комітет громадського спасіння, мав накреслити необхідні за­ходи для поліпшення управління державою «на непорушній основі закону» з метою пом'якшення деспотизму в Росії. Чле­ном цієї ради був міністр В. Кочубей, власник Диканьки, який відповідав за зв'язок Комітету з полтавською шляхтою.

Певні надії вселяло і призначення князя Олексія Куракіна, людини освіченої й гуманної, до того ж шанувальника української традиції, генерал-губернатором Малоросії. Знаменною подією стало відкриття Харківського університету (1805), що «поклало підвалини нової доби в інтелектуальній історії України»¹, зумовило створення періодичних російськомовних видань «Харьковский еженедельник» (1812), «Харьковский Демокрит» (1816), «Украинский вестник» (1816-1819), «Украинский журнал» (1824-1825) та ін.

Після Вітчизняної війни 1812 року в тісному зв'язку із за­родками українського національно-культурного руху починає визрівати ґрунт для української романтичної естетики, що від­чувається у статтях про боротьбу українського народу під про­водом Богдана Хмельницького проти шляхетської Польщі в часописах «Украинский вестник» та «Украинский журнал».

На шпальтах цих журналів, які професор Ю. Луцький справедливо розглядає як «регіональне відгалуження в пері­одиці російській»,² друкувалися матеріали з інформаціями про край, його особливості, різні історичні факти. Чіткої політич­ної орієнтації ці журнали не мали, але вони відіграли свою роль, адже на їхніх сторінках хоч зрідка публікувалися твори й українською мовою.

У кількох книгах «Украинского вестника» за 1816 рік дру­кувались матеріали з історії України, серед яких слід назвати нариси М. Грибовського «О Малой России» та «Исторические замечания о Малороссии. От смерти гетмана Богдана Хмельницкого до полтавского сражения» (1816) з провідними ідеями єднання Руських земель, засудження міжусобиць, які роздира­ли й ослаблювали могутність Русі (перший нарис); уславлення великих синів українського народу, чиї імена «з повагою пови­нні передаватися з роду в рід у цьому краю»³ (другий нарис).

Перше число «Украинского вестника», наприклад, відкри­вала стаття «Богдан Хмельницкий» (1816), де було подано оці­нку літописів не тільки як історичного джерела, а й як літера­турних пам'яток, що зафіксували перші діяння народу і можуть служити справі виховання патріотизму, сили духу: «У них стежимо ми за зигзагами політики і поривами мужності, ударами утисків і силою відсічі, пізнаємо часи героїчні, але не байкослівні; нарешті, знаходимо хиби доброчесності»⁴.

———————————

¹ Пріцак О. Доба військових канцеляристів. - С. 66.

² Луцький Ю. Між Гоголем і Шевченком. - С. 85.

³ Украинский вестник. - X.: 1818. - Кн. 10.-С. 150.

⁴ Украинский вестник. - X.: 1816. - Кн. І. - С.

Автор не приховує свого захоплення волелюбністю й хо­робрістю козаків, історією України: «Літописи України й Малороссії настільки ж цікаві, як і історія древніх республік. У них, як в літописах древності, бачимо ми товариства, об'єднані войовничим духом, і дух сей підтримуваний приватними пра­вильними установами. Громадяни сих товариств були виховані подібно спартанцям і завжди озброєні, як римляни. Вони не прагнули, як останні, покорити всю тоді відому землю; але хо­робро захищали свої жертвенники й будинки; воліли невлаш­тованість мандрівного життя, ніж спокій рабства, батьки їхні передавали своїм дітям гордість незалежності і залишали єди­ним спадком шаблю і слова: перемогти або померти»¹.

Порівнявши стародавню Грецію і Рим з Україною і відпо­відно життя і побут римлян і козаків, автор із співчуттям від­значає відсутність в останніх, на відміну від греків, «всех  прелестей баснословия». Україна знаходилась у стані безперервної війни, хоч «малоросійські козаки були народ спокійний; вони хижацтву дворянства й духовенства польського відповідали спочатку поступливістю. Потім гадали вони, що їх думають подавити; і чи дивно, що бажання відсунути нестерпне ярмо озброїло їх шаблею й укріпило в них дух незалежності? Та як­що вони однією рукою відбивали замахи на їх свободу, що до­сталася їм від батьків; то другою чи не зупиняли вони турків і чи не відбивали татар?»².

Автор опоетизовує постать Богдана Хмельницького, нази­ваючи його «патріотом», «героєм». Уміщені в «Украинском вестнике» статті з історії України і краєзнавства свідчили про зростання в місцевих колах інтересу до своєї народності. Такими були, наприклад, статті М. Маркова «Введение в малорусскую историю» (1817. — Ч. VIII), спогади Вернета та Гес де Кальве про Г. Сковороду (1817. — Ч. VI) та ін.

———————————

¹ Украинский вестник.-X.: 1816.-Кн. 1. -С. 8.

² Там само. -С. 9.

 

    У журналі друкувались статті, в яких порушувалися полі­тичні проблеми. У дусі французьких просвітителів І. Воронов (стаття «О необходимости законов в каждом человеческом обществе») трактує проблему відносин між людиною і зако­ном; наголошує на потребі розумного і справедливого закону, заснованого «на правилах доброчесности, на найчистішій моральності» і заперечує той закон, який схвалює «розкіш, віро­ломство, вольность, насильство, пороки»¹.

В умовах посилення аракчеєвської реакції І. Воронов до­ходить висновку, що законність у державі повинна підтриму­ватись «не насильницьким якимось примусом, не почуттям бо­язні і страху, але почуттям справедливості, спонукою своєї волі»².

Вплив радикальних ідей декабристського гуртка, навіяних французькою революцією, відчуваємо в статті Р. Гонорського «О духе времени». «Безперечно, — пише він, — що дух ниніш­нього часу, який з такою швидкістю спонукує рух величезної державної машини і на трухлявих руїнах споруджує нові кращі будинки, повинен вважатися найблагочестивішим»³.

Важливо також, що в матеріалах історичного, географіч­ного характеру, описах побуту і звичаїв українського народу, які друкувались на сторінках «Украинского вестника», обгово­рювались питання розвитку української мови й літератури. Автори публікацій намагалися визначити специфіку українсь­кої мови, її співвідношення з іншими слов'янськими мовами.

Те, що друкувалось на сторінках «Украинского вестника», певною мірою перегукувалось з матеріалами російської пері­одики, де розв'язувалась проблема розвитку самобутньої ро­сійської культури, зокрема старого і нового стилів російської мови. 1803 року вийшла книга О. Шишкова «Рассуждение о старом и новом слоге российского языка», в якій автор висту­пив проти «нового слога» М. Карамзіна та його послідовників. Мовна полеміка щодо реформи російської мови переросла у боротьбу нового зі старим взагалі й тривала кілька десятиріч.

———————————

¹ Украинский вестник. -X.: 1818. -Кн. 12.-С. 19-20.

² Там само. -С. 22

³ Украинский вестник. - X.: 1818. - Кн. 10. - С. 332

 

Та коли росіяни розв'язували мовну проблему, завершую­чи процес вироблення норм своєї літературної мови, то для українців як недержавної нації мовне питання мало морально-політичне значення, оскільки треба було відстояти саму наяв­ність української мови та її право бути основою української літератури. Ось чому порушені мовні проблеми у статті О. Льовшина «Отличительніе свойства малороссіян», де акцен­товано на тому, що українці «пам'ятають славу предків своїх, ненавидячи тих із них, котрі очорнили імена свої негідними вчинками»¹; що українська мова як мова науки й літератури має великі можливості, як і мистецький потенціал українського народу, чий «смак доволі вироблений природою»², мали непе­ресічне морально-політичне значення.

О. Льовшин шкодує, що переважна більшість освічених українців ігнорує рідну мову, ускладнюючи вдосконалення її в літературі та науці. Автор визнає, що українська мова ще не має правил, та багато письменників уже успішно користуються нею. «Перелицьована «Енеїда» — прекрасний по-своєму твір — служить тому доказом. При всьому тому він до цього часу представляє мову народу. Та якщо генії тутешньої сторони звернуть на неї увагу свою і створять оную, регламентувавши позитивними правилами граматики, тоді малоросіяни в слові учених творів своїх, можливо будуть змагатися з найосвіченішими народами Європи».³ Щоправда, він не вірить у швидке розв'язання цієї проблеми, «бо нема до цього належних збу­джень. Та й можливість скласти мову з наріччя, що його поки­нули майже всі освічені корінні жителі цієї країни, дуже мізер­на!..»⁴

Стаття О. Льовшина цікава з огляду на порушені проблеми: ставлення до батьківщини, до царя, до віри; питання історичної пам'яті поколінь: «Українці глибоко віддані релігії й непохитні в її священних істинах... вони гаряче люблять свою вітчизну й пам'ятають славу предків своїх... їх войовничий дух ще не згас... вони з радістю б'ються за ту землю, на якій прославилися пред­ки їх і на якій родилися вони... і звикли згадувати голосні діла Свірговських, Наливайків і Хмельницьких... українці чесні, в словах тверді і мужні... українці здатні тримати довірені таєм­ниці... злодійство було вчинком, яким найгірше бридилися да­вні українці й тепер ним гидують... дехто обвинувачує україн­ців в гордості й непокірності, інші приписують їм злопам'ятство, брак привітності й запобігливості... замкну­тість»⁵.

———————————

¹ Письма из Малороссии, писанные Алексеем Левшиньїм // Украинский вестник.-Х.:1816.-Ч.4-С.65.

²   Там само. -С. 66.

³ Там само.-С.79.

⁴  Там само.С.51.

⁵ Там само.С.78.

 

     Крім характеристики вдачі українця, О. Льовшин дає вира­зний портрет — характеристику українок: «їх гордовита хода, свобода і тверда рішучість у всіх учинках підкреслюють муж­ність жінок незвичайну»¹. Образ українки-патріотки оспіваний в українській думі про Марусю Богуславку, у «Переяславській ночі» М. Костомарова.

Автор не залишає поза увагою жодної чесноти, властивої українцеві давньої провідної верстви: шляхетність, непокірли­вість, чесність, гордість, мудрість, віра в Бога, любов до бать­ківщини, відвага, завзяття, героїчний дух, визнання закону ви­щої моральної сили над собою, загального над окремим. Ці атрибути ментальності давнього українця оспівано також в «Історії Русів».

Поза увагою кореспондентів не залишилася й певна мора­льна деградація українця XIX століття. Втрату героїчного духу нових українців князь Безбородько пояснює тим, що членів провідної української верстви не приваблювали справи нації, що через надмірне «чадодюбіє» вони намагалися оберегти своїх дітей від війни, «щоб вони і носом пороху не нюхали», тому що «місце козацтва зайняло школярство», а «місця Палія і йому подібних займати стали фірчики і штатики»² ( тобто но­ва українська інтелігенція).

Національно-моральна деградація простежується, зокрема, на прикладі трьох маніфестів козацької старшини: 1763 року, коли козацтво виступає як представник і провідник усієї україн­ської суспільності, в обороні війська, духовенства і міщанства; 1767 рік, коли члени катеринівської комісії вимагали окремої конституції для України («Генеральна Рада»); нарешті, 1801 р. козацтво домагається лише для себе станових привілеїв. Із 1809 року, року надання українському дворянству рівних прав з російським, «малороси почали вступати в російську службу, почали говорити, танцювати й співати по-російськи» ³.

У цій добі, як читаємо в «Історії Русів», «всі багатства і людність краю ця верства на свою привату употребляла», а слобідське дворянство «всі свої наново здобуті права спряму­вало на зміцнення своїх особистих благ». «Панство козацьке поволі розгубило всі духові прикмети правлячої верстви, — писав Д. Донцов, — сказати б новочасним жаргоном, здемократизувалося, схолопіло.

———————————

¹ Украинский вестник. -X.: 1816. - Ч. І.-С. 10-11.

² Лист кн. А. Безбородька «Отчево дух геройства в Малороссии исчез» //Киевская старина. - 1883. - Т. 5. - С. 233.

³ Лазаревский А. Очерки, заметки и документьі по истории Малороссии. К.: 1898.-С. 139.

 

 

 

 

 

Воно стратило заінтересування до вищих національних справ (його інтересувала не справа, а страва), присвятившися приваті, стратило войовничий дух і віддалося заняттям, невластивим провідній верстві»¹.

Українська шляхта охоче інтегрувала в імперське суспільс­тво, обіймала високі посади й часто не тільки втрачала уподо­бання до минулого й традицій Гетьманщини та своїх земляків, а й нерідко зневажала своє етнічне походження і брала участь у репресіях українців. У 1812 році, коли з наказу царя на Лівобе­режній Україні було сформовано 15 козацьких полків (6 — Чер­нігівської, 9 — Полтавської губерній) і велику кількість загонів селян-ополченців із Лівобережної та Правобережної України, загальна кількість яких налічувала 60 тис. осіб, з'явилася реа­льна можливість повернення козацтву їхніх привілеїв і вольностей, звільнення з кріпацтва селян, що була підтверджена уго­дою між Лобановим-Ростовським (від царя) і Миклашевським (від козацтва).

Та після війни Олександр І перебував уже під впливом реак­ційної політики Меттерніха і в полоні політичних амбіцій Аракчеєва, отже, надій росіян і українців не виправдав. Цар не задовольнив і клопотання нового Малоросійського губер­натора М. Рєпніна про повернення Україні автономії, а В. Кочубей спричинився до ліквідації тих вольностей козацтва, яке воно мало. «Хоча я за народженням і хохол, але я більше російський, ніж хто інший, і за моїми принципами, і за моєю посадою, і за моїми звичками, — пояснював свою заборону відновити козацькі військові формування генерал-губернатору князю Рєпніну голова Державної ради князь Віктор Кочубей. — Моє звання і посада ставлять мене вище усяких дрібних мірку­вань; я дивлюся на діяння ваших губерній з точки зору загаль­них інтересів нашої країни. Мікроскопічні види не моя справа»².

——————————

¹ Донцов Д. Дух нашої давнини. 2-е вид. -Дрогобич.: Відродження, 1991. -С 30-31.

² Стороженко Н. К истории малороссийских козаков в конце XVIII и в на-чале XIX века // Киевская старина. -*С.143.

 

      «Історія Русів» подає десятки фактів недотримання угод всіма царями. Кожного разу після виконаної козаками угоди, Що коштувала їм життя і маєтків, монархи щедро нагороджу­вали козацтво репресіями, моторошні картини яких дає автор «Історії Русів»: «Самі лише Малоросіяни та їхні війська зоста­лися при тому в зневазі і притчею в людях, себто без нагороди й подяки (після Полтавської битви. — О. М.). І хоч вони в знищенню армії Шведської більше за всіх показали заповзят­ливості та старання, хоч вони замалим не рік губили Шведів у землі своїй, по всіх місцях і по всіх нагодах, де тільки зручно спостигнути їх могли, не схиляючись при тому ні на які лестощі та запевнення Королівські і Мазепині, одначе, з причини неві­рності сеї одної людини, обраної царем у свої вірники, все те призабуто, і їх потому неправедним чином і єдино через обмо­ви та наклепи злобного улюбленця, Меншикова, зневажено, зганьблено і переслідувано; а втрати їхні, руйнації і спусто­шення, двома арміями спричинені і майже незліченні, зостали­ся без жодної винагороди й пошанування; словом сказати: «Віддали їм злая за благая і ненавистю за любов» (275).

У час, коли замість покоління тих, які «з Богданом ляха за­давили», прийшло покоління «байстрюків Єкатерини», по вуха погрузлих у приватні справи, коли справою честі для козацької старшини стала не воля, верховенство Січчю, а табуни худоби і садіння картоплі під рукою Рум'яйцевих і Велємінових, треба було припинити політ нації у прірву гордою мовою «Полуботків або автора «Історії Русів», який прикликав Божу помсту на історичні злочини Москви і який, хоч вірний цареві, уважав москалів за расу чужу й нижчу, що не сміла над ними панувати»¹.

В  «Украинском  журнале» зустрічаємо  першу  письмову згадку про «Історію Русів» в оповіданні вчителя математики Новгород-Сіверської гімназії І. Сбитнєва «О проезде Государя Императора чрезь Новгородь-Северскь (письмо къ редактору «Украинского журнала»)², датовану 12 вересня 1825 р. Розпо­відаючи про перебування Олександра І у Новгород-Сіверському в 1825 році, І. Сбитнєв як аналогію використовує оповідан­ня з «Історії Русів» (див. від слів: «Новгород-Сіверський було підготовлено Мазепою для першого прийому і раздоха Короля Шведського і його армії... (с. 207) до слів: «Пам'ять про нього буде незабутньою і достатньо шанованою у Новгороді від роду до роду» (с. 208)) про перебування там Петра І в 1708 році, що підтверджує   знайомство   автора   оповідання   з   рукописом «Історії Русів».

———————————

¹ Стороженко Н. К истории малороссийских козаков в конце XVIII и в на-чале XIX века. - С. 35.

² Сбитнєв И. «О проезде Государя Императора чрезъ Новгородъ-Северскъ (письмо къ редактору «Украинского Журнала») // Украинский журнал. - X.: 1925. -Ч. 19-20.-С. 91-101.

 

 

 

Із перших же чисел «Украинский журнал» створює роман­тичний ореол слави образу України, козаків і козацьких геть­манів, що викликало інтерес до історичного минулого, сублі­мованого у захист потреби розробляти історичну тематику в українській літературі. Українські романтики «виявляють ве­ликий інтерес до історіографічних джерел-літописів, «Истории Малой России» Д. Бантиш-Каменського, «Исторіи Русовъ» (яка тоді була відома тільки в рукописних списках і діставати яку було нелегко), до книги Боплана «Описание Украины» (виданої російською мовою 1832 р.), до опублікованих у 1838 і в 1839 рр.... уривків із розповіді колишнього запорожця Микити Коржа та до різних інших праць з історії, що друкувалися або рецензувалися в російській періодиці, в українських альмана­хах, а також з'являлися польською, французькою та німецькою мовами в тодішній Росії та за її межами. Причому ознайомлення з історіографічними джерелами супроводжувалося романтично-патріотичними зауваженнями та висловлюваннями»¹.

Перші харківські журнали не тільки стали виразником пе­редової суспільної думки в Україні, а й пробудили інтерес до всіх-сторін життя українського народу, прислужилися справі розвитку національної самосвідомості, активізації збирання й вивчення народної творчості, сприяли розширенню зображу­вальних можливостей української мови.

Участь козацтва у вітчизняній війні воскресила пам'ять про Запоріжжя, про Січ, пробудила волеборчий дух Полуботка і Мазепи, виявлений у масових протестах проти запровадження 1816 року «військових поселень» (у Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській губерніях). «Козаки, спираю­чись на свої права, визначені в грамотах, дарованих їм поперед­німи царями, не погоджувались вступати у військові поселення — розповідав декабрист І. Якушкін, згадуючи свій проїзд через Ново-Миргород. — Аракчеєв з Харкова розпорядився в цій справі. Посланий ним генерал зашмагав до смерті найбільш непокірних, а інші скорилися»².

      Проте смертельна боротьба «скорених» тривала — від по­встання бузьких козаків (1817) під проводом капітана Барвінського, ветерана війни   1812 року, і  військових  поселенців (козаків і селян) Чугуєва (1819), численних заворушень селян в Україні та Росії у 20-х рр. XIX ст. аж до декабристського повс­тання та жорстокого їх придушення.

———————————

¹ Приходько П. Шевченко й український романтизм 30-50 рр. XIX ст./АН УРСР. Держ. музей Т. Г. Шевченка. - К.: 1963. - С. 58.

² Якушкин И. Записки // Декабристьі. Изб. соч.: В 2 т. - М.: Наука, 1987. - Т.2.-С.402.

 

Ніч бездержавності охо­пила Україну. «Ніч в тім розумінні, — пише Є. Маланюк, — що Україна перестає бути справою політичною. І під цим саме оглядом «Історія Русів» була — політично — лебединою піс­нею доби»¹ і могутнім поштовхом пробудження самосвідомості народу, — додамо ми.

Протест проти царського самодержавства охопив майже все російське суспільство й особливо українське дворянство. «Україна не почуває себе щасливою, — констатував князь І. Долгоруков 1817 р. — Вона змучена, терпить різні тягарі і гостро відчуває повністю втрачену свободу колишніх віків. Нарікання глухе, але майже загальне, і виразні ознаки числен­них негараздів тим більше може здивували, що Малоросія зав­жди мала біля підніжжя трону своїх чад... Було кому опікува­тись її інтересами при тронах Єлизавети, Катерини і подальших монархів. Розумовські, Завадовські, Безбородьки і багато ін­ших — були вельможні, сильні і впливові при дворі, але судячи з того становища, в якому перебуває Малоросія, не можна ска­зати, щоб хтось із них дбав про інтереси своєї батьківщини й полегшував її долю. Виглядає на те, що людина у щасті забуває все, окрім самої себе, і що для фортуни вся земля — батьків­щина»².

Глухе нарікання дуже швидко переростало у відразу й не­нависть українців до Московії, а разом з ними росло усвідом­лення своєї етнічної, національної і політичної відмінності від росіян, а звідси — прагнення стати вільними і незалежними. «Я не знаходив у Малоросії жодної людини, — ділився враження­ми від подорожі по Україні 1824 р. генерал О. Михайловський-Данилевський, — з якою мені довелося розмовляти, вигідно до Росії настроєної; в усіх панував явний дух опозиції. В них є прислів'я: «він усім хороший, але москаль», тобто росіянин відповідно є і злий і небезпечний чоловік. Така ненависть — причина порушення прав Малоросії, упадок кредиту в промис­ловості, підвищення податків, які в Малоросії призвели до по всюдної бідності, дурний устрій судових місць, де совість була продажна»³.

———————————

¹ Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. - С. 66.

² Долгоруков И. Дневник моего путешествия в Киев в 1817 году // Чтения вимператорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. - М.: 1870. - Кн. 2.-С. 191

³ Из воспоминаний Михайловского-Данилевского // Русская старина. -

1900.-№ 10.-С. 212.

 

Росія вкрилася сіткою масонських лож і таємних політич­них товариств. Перша масонська ложа в Україні виникла 1784 року в Києві. На початку XIX ст. вони вже діяли в Харко­ві, Одесі, Кременчуці, Житомирі, Дубні та Полтаві.

Лівобережна Україна, де збереглася своя власна освічена верства, яка, поєднуючи традиції минулого життя з новими за­хідноєвропейськими ідеями, висунула сподвижників націона­льного відродження. Тут було створено «Товариство об'єд­наних слов'ян» (1823) з українців, поляків і росіян, головна ме­та якого закладена в самій назві: об'єднання і звільнення слов'ян від абсолютистської влади і запровадження в усіх на­родів демократичної парламентської форми правління. Кожна окрема держава мала мати повну свободу й незалежність у ви­рішенні її внутрішніх справ. Серед засновників Товариства був молодий поляк Юліан Люблінський, студент із Варшави, уро­дженець Волині і член Варшавської політичної організації «Союз вільних поляків». Через рік «Товариство об'єднаних слов'ян» уже діяло по всій Волині і в інших регіонах Лівобере­жної України. «Так сталось, — писав М. Драгоманов, — що нові європейські ідеї демократизму і лібералізму, котрі згодом мусили довести освічену громаду українську й до національно­го автономізму, появились на Україні в перший раз не в украї­нській одежі, не на українській мові, а на російській. Сталось це, мабуть, переважно через те, що європейство приходило на Україну через столиці, Петербург та Москву, та через всеросій­ську армію, котра, воюючи з Наполеоном, ходила по Європі»¹.

Народившись від чужинців (росіян і поляків), українське масонство (полтавська масонська ложа, київська масонська ложа «З'єднання Слов'ян») мимоволі зазнавало впливів україн­ського ґрунту, мусило рахуватися з українськими особливос­тями і врешті висувати на порядок денний національне питан­ня в контексті загальнослов'янських проблем.

      У вересні 1825 року «Товариство об'єднаних слов'ян» зли­лося з Південним товариством декабристів проросійської і централістичної орієнтації, які в розробленні історичного матеріалу керувались одним і тим самим напрямом, найбільш ра­дикальним. Членами його були офіцери-українці, а також по­міщики і взагалі люди доволі високого становища в суспільст­ві, як, наприклад, повітовий маршал дворянства Василь Лукашевич, борець за політичну незалежність України.

———————————

¹ Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці. - Т. 2. - С. 439.

 

Провід Північного товариства і центральний комітет у Пе­тербурзі очолював Павло Пестель. Дбаючи про інтереси Росій­ської імперії, він був противником федеративного ладу. Пра­вовою основою «единой неделимой России» стала розроблена П. Пестелем «Руська правда, або Заповітна державна грамота великого народу російського, що служить заповітом для удо­сконалення державного устрою Росії й містить вірний наказ як для народу, так і для Тимчасового Верховного Правління». Що ж до України та інших окраїн імперії, то питання про їхній самостійний національний розвиток програма декабристів, не­зважаючи на її революційність, обминула. «Декабристський романтизм, — на справедливу думку Г. Гуковського, — був обмежений і суперечливий у своїй методологічній сутності. Бу­дучи течією революційною, він не зміг реалізувати своєї рево­люційності в значенні основного принципу відношення до дій­сності.   Порушивши   проблему   самовизначення   народів   і культурного, і політичного, він не зміг зрозуміти народ як демократичну масу, а розумів його як якусь умовну єдність нації»¹.

Багато декабристів служили в Україні, довгий час жили там, цікавились питаннями культури та літератури. Прожива­ючи «серед змішаного населення західних регіонів імперії, вони гостро відчували багатонаціональний характер Росії і відмін­ність різних слов'янських народів, — пише американський іс­торик. — Тим-то їхній націоналізм і патріотизм прибрав пан­славістського відтінку. Притім уявлення їхнє про те, з кого складається група слов'янських народів, було досить туман­ним, бо вони включали до неї мадьярів і пропускали українців, серед яких властиво жили»².

———————————

¹ Гуковский Г. Очерки по истории русского реализма. - Саратов, 1946. -Ч. 1.-С. 259-260.

² Raeff M. The  Decembrist Movement- Еnglewood Cliffs, 1966. - Р. 8-9.

 

 

Декабристи «пропускали українців», думаємо, не через ту­манне уявлення про них, а тому, що П. Пестель і переважна бі­льшість декабристів-росіян не вважали українців за окрему національність.

 «Фінляндія, Естляндія, Ліфляндія, Курляндія, Білорусія, Малоросія, Новоросія, Бессарабія, Крим, Грузія, весь Кавказ, землі Киргизів, всі народи Сибірські і різні інші племе­на, що проживають у державі, — зазначалось у «Руській прав­ді», — ніколи не користувалися і ніколи користуватися само­стійною незалежністю не можуть, завжди належали або до самої Росії, або до якоїсь сильної держави. Та й на майбутні часи, через слабість свою, ніколи не можуть складати особли­вих держав; а тому і підлягають всі вони праву благоудобства, зобов'язані при цьому відректися від права окремої на­родності»¹.

Заради справедливості треба відзначити, що не всі члени Північного товариства декабристів поділяли цю жорстко-імперську позицію П. Пестеля, запропонувавши свій проект майбутньої федеративної Росії як конституційної монархії. Ав­тором цього проекту конституції був Микита Муравйов. «Стосовно України, — справедливо зазначав професор Лисяк-Рудницький у листі Юрію Луцькому, — то ця думка (про нех­тування декабристами етнічних особливостей народів Росії. — О. М.) не зовсім коректна. Начерк конституції Микити Муравйова серед тринадцяти держав, на які передбачалося розділити Росію, включав дві на українських теренах: «Чорноморську» (зі столицею в Києві) і «Українську» (зі столицею в Харкові). Іс­торики пропустили повз увагу ту обставину, що ці дві пропо­новані держави мали постати на місці двох автономних утво­рень вісімнадцятого сторіччя: Гетьманщини (яка включала територію Запоріжжя на півдні) і Слобідської України... Перша третина дев'ятнадцятого сторіччя — це найнижча позначка в історії української державності. Традиційна «станова» концеп­ція козацької України вже перестала існувати, а новітня етніч­на концепція ще не сформувалася. Це треба мати на оці, обго­ворюючи проблему «українського декабризму»².

     Чимало декабристів, перебуваючи в Україні, брали участь У культурному житті краю. В «Украинском вестнике», «Украинском журнале» свої твори публікував В. Раєвський, збірку «Думи» (як наслідок перебування в Україні) видав К. Рилєєв і працював над «Войнаровським», уже маючи список «Історії Русів», переданий йому декабристом О. Фон-дер-Бріггеном.

_________________________

¹ Мала енциклопедія етнодержавознавства / За ред. Ю. І. Римаренка; НАН України. Ін-т держави і права. - К.: Генеза, 1996. - С. 236.

² Луцький Ю. Між Гоголем і Шевченком. - С. 229.

 

      Друга згадка про «Історію Русів», датована 21 жовтня 1825 р., що належить полковнику О. Фондер-Бріггену, зятю чернігівського дідича М. Миклашевського¹, у маєтку якого і перебував список «Історії Русів». «Цей понурівський примір­ник, — писала Н. Полонська-Василенко, — і знайдений у маєтку І. Безбородька, с. Гриневі, другий — стали праджерелами, з яких у наступних десятиліттях роблено численні копії. Але обидва примірники самі були копіями, бо оригіналу не знайдено»².

У листі до Рилєєва Брігген повідомляв: «Виповнивши Ва­ше бажання, шановний Кіндрате Федоровичу, пересилаю Вам при цьому виписку з Історії Кониського». Намагаючись пособити адресату матеріалами з історії України (К. Рилєєв працю­вав у цей час над поемою «Наливайко» і трагедією «Богдан Хмельницький»), Брігген обіцяє вислати «історію, що написав сучасник Кониського Худорба; вона невідома, бо лиш один примірник її існує в домі, в якому жив Худорба. Ця історія ці­ниться тут нарівні з Історією Кониського: закидають їй тільки, що вона писана дуже вільно і проти нашого уряду. Отримавши її, я звелю зробити з неї дві копії, одну — для вас, а другу — для себе»³.

Лист відісланий з с. Понурівки, маєтку тестя, де знаходився рукописний примірник «Історії Русів», а також й «Історія України», написана старшиною стародубського карабінерного полку, секунд-майором Архипом Худорбою в кінці XVIII ст., вихідцем із рядового козацтва. Ця «Історія» не збереглася, але відомо, що вона була насичена антиросійським духом, на що й натякає О. Фон-дер-Брігген у листі до К. Рилєєва.

Отже, К. Рилєєв був знайомий з рукописом «Історії Русів» принаймні на три роки раніше, ніж стверджує О. Лазаревський у статті і що повторюється, на жаль, в «Малій енциклопедії етнодержавознавства» («Рукопис «І. Р.» знайдено близько 1828 р.»)⁴.

———————————

¹ Про Михайла Павловича Миклашевського та його родину див.: крім на­ званих праць О. Оглобліна, Модзалевский В. Малороссийский родословник. Т. 3. - Л.;0.;К.: 1912

² Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Від середини XVII ст. до 1923 р. - 2-е вид. - К.: Либідь, 1993. - Т. 2. - С. 289.

³ Маслов В. Литературная деятельность К. Ф. Рьшеева. - К.: Тип. Н. Т. Корчак-Новицкого, 1912. - С. 97-98.

⁴ Мала енциклопедія етнодержавознавства. - С. 198.

 

Зміст листа дає підстави для припущення, що список уже був У К. Рилєєва, та він не зробив для себе копії, тому й зверну­вся з таким проханням до О. Бріггена, який займався латинсь­кими класиками й українською історією. У цьому ж листі Бріг­ген зазначає, що за сприятливих умов він «конче приступив би до критичного видання Кониського, в якому є багато гарного Й невідомого навіть й самому Карамзінові»¹.

Що являв собою список «Історії Русів», переписаний Бріг­геном Рилєєву, і «яке його відношення до втраченого оригіналу, й чи зберігся він взагалі — невідомо, — робить висновок О. Оглоблін. — Скорше можна припустити, що він загинув у бурях 1825-1826 рр., коли в Понурівці були заарештовані декабристи — О. Фондер-Брігген і М. Миклашевський (швагер його — О. М.). Будь-що-будь, Понурівський список — один з найстарших, а тому й найближчий до оригіналу»².

Від хронологічно визначеного третього списку, про який ішла мова вище, знайденого в бібліотеці гр. Безбородьків у м. Гриневі Стародубського повіту (1828), на думку О.Лаза­ревського і В. Іконнікова³, пішли всі наступні копії «Історії Ру­сів», що стала відома в книжковому світі і популярна у люби­телів старовини.

Ще одним списком, приблизно з середини 20-х років XIX ст., володів М. Максимович (1804-1873), український вчений-природознавець, історик, філософ, фольклорист і пись­менник, який виступив на захист автора «Полтави» в шостому номері журналу «Атеней» (1829) зі статтею «О поэме Пушкина «Полтава» в историческом отношении». Тут М. Максимович на підтвердження своєї думки посилається на «Історію Русів» як на авторитетне історичне джерело кілька разів.

     Здійснивши порівняльний аналіз «Полтави» та «Історії Ру­сів», М. Максимович дійшов висновку, що характери дійових осіб у Пушкіна «цілком такі, як малює їх історія»⁴. «Для крити­ків, — писав М. Максимович, — дивним видається гнів Мазе­пи на Петра за те, що він ухопив його за вуси — за цей жарт... Одначе це було зовсім не на жарт, і Петро вхопив за вуси, або, згідно з словами інших, дав ляпаса Мазепі, не просто як Іванові Степановичу, але як українському гетьманові, з по­грозою.

———————————

¹ Маслов В. Литературная деятельность К. Ф. Рьілеева. - С. 97- 98.

² Оглоблін О. Списки «Історії Русів». - С. 172.

³ Иконников В. Опытъ русской исторіографіи. -,Т. II. - Ч. 2.

⁴ Максимович М. О позме Пушкина Полтава в историческом отношении // Атеней. - 1829. - № 6. - С. 507-508.

 

 

Я слово смелое сказалъ.

Смутились гости молодые;

Царь вспыхнул, чашу уронилъ

И за усы мои седые

Меня съ угрозой ухватилъ.

Тогда, смирясь въ безсильном гневе,

Отмстить себе я клятву даль...

     М. Максимович не конкретизує, яка саме «історія», жодно­го разу не вживає назву її, але досить порівняти його аргумен­ти,     щоб     безпомилково     виявити     ідентичність     оцінок М. Максимовича і псевдо Кониського. Саме як образу за весь український народ (а не особисту) трактує «Історія Русів» ста­влення Мазепи до Петра І: «А як допустити Царя Російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од само­го Царя того; бо ви бачите, що хоч він походить од коліна, ви­браного народом з Дворянства свого, але, прибравши собі владу необмежену, карає народ той свавільно, і не тільки сво­бода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці Царській. Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні родини найбільш варварсь­кими карами за провини, стягнені наклепом та вимушені ти­ранськими тортурами, що їх ніякий народ стерпіти й перетер­піти не годен. Початок спільних недуг наших зазнав я на самому собі. Вам-бо відомо, що за відмову мою в задумах йо­го, убивчих для нашої отчизни, вибито мене по щоках, як без­чесну блудницю. І хто ж тут не признає, що тиран, який обра­зив   так   ганебно   особу,   що   репрезентує   націю,   вважає, звичайно, членів її за худобу нетямущу і свій послід? Та й спра­вді за таких їх уважає, коли посланого до нього депутата на­родного Войнаровського із скаргою на зухвальства та звірства, чинені безустанно народові од військ Московських, і з прохан­ням потвердити договірні статті, при віданні Хмельницького уложені, яких він ще не потверджував, а повинен за тими ж до­говорами потвердити, він прийняв потиличниками й тюрмою і вислати хотів був на шибеницю, від якої врятувався той лише втечею. Отже, зостається нам, Братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше, щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями нас не обтяжили. Я їх не маю і мати, звичайно, не можу, отже, не­причетний єсьм в інтересах успадкування, і нічого не шукаю, окрім благоденства тому народові, який ушанував мене Геть­манською гідністю і з нею довірив мені долю свою» (258).

Те, що посилаючись на «Історію», М. Максимович має на увазі «Історію Русів», підтверджує й наведений у статті уривок: «Переказ народний, узятий од наближених до Мазепи осіб, розповідає, що в недавньому від того часі був Мазепа на одно­му бенкеті з Государем у Князя Меншикова, і за те, що супере­чив у розмовах, ударив Государ Мазепу по щоці, і хоч скоро після того й замирився з ним, але Мазепа, затаївши назовні злобу, закарбував її в серці своїм. А дехто з присутніх при тому бояр, також злобних і недоброзичливих до Государя за зміни державні, а більше за своїх родичів, що загинули у бунтах, вважали ту нагоду за божественний дар помсти і скріпили Ма­зепу в його відважному намірі обіцянками своїми про їхню до­помогу» (254-255).

«Історію Русів» М. Максимович вважав найвірогіднішою серед інших переказів і літописів, тому в порівняно невеличкій статті він, за спостереженням Л. Майкова, посилається на неї не менше чотирьох разів: 1) про приписувану Мазепі пісню про чайку; 2) про причину ненависті Мазепи до Петра; 3) про рану, яку отримав Карл XII перед битвою під Полтавою; 4) про до­кори Карла по битві. Отже, робить висновок Л. Майков, М. Максимович, пишучи статтю, знав «Історію Русів» і був першим, хто в наукових аргументаціях скористався нею як іс­торичним джерелом¹.

Ще раз згадує М. Максимович «Полтаву» у статті «Откуда идет русская земля» (1836) у зв'язку з думкою про відродження У вітчизняній літературі загального потягу до всього самобут­нього і народного. У цьому процесі пізнання народного духу поема «Полтава», як вважав М. Максимович, була важливою віхою. Пізніше у статті «О народной поззии в древней Руси» (1845) М.Максимович підтвердить свою точку зору, згадає про те, що Пушкін уніс до поеми виправлення на підставі «Історії Русів».

——————————

¹ Майковь Л. Кь вопросу объ «Исторіи Русовъ». - С. 224-225; або: Малорусскій Титъ Ливий // Майков Л.      Историко-литературные очерки. - СПб., 1895, -С. 162-164.

 

 

 Юнацьке захоплення М. Максимовича «Історією Русів» не зазнало змін навіть після того, як з'явилися критичні заува­ження Д. Бантиш-Каменського, П. Куліша, М. Костомарова та ін., особливо російських істориків, зокрема В. Соловйова, про «псевдо-літопис» та його «псевдо-автора». Визнаючи фактичні помилки, наявні в «Історії Русів» щодо гетьмана П. Сагайдач­ного, М. Максимович у статті «Исследование о гетьмане Петре Конашевиче   Сагайдачному»,   вміщеній   у   десятому   числі «Москвитянина» (1843), писав, що за всіх своїх недоліків опо­відання Кониського про Сагайдачного є детальним і живим описом його перших військових трудів. «Історія Русів» узагалі сповнена подібних описів, і це одна із знаменних її добрих при­кмет. Бо автор розумів, яка повинна бути історія войовничих козаків, коли з такою детальністю переказував їх битви¹. З цієї причини    М.    Максимович    не    поділяв    думки    видавця «Запорожской старины» І. Срезневського, який зважився нази­вати ці оповідання «повістями», вигаданими Кониським.

М. Максимович був переконаний, що «їх писали козаки на бойовищі зброєю і кров'ю і потому переписували на папір і бе­регли для пам'яті потомків. Ось за якими літописами писав свої повісті про козацькі труди преосвященний Кониський (про джерела своєї «Історії Русів» Кониський досить детально гово­рить у передмові до неї), що сам є одна з найзамітніших осіб нашої історії»². Помилки в змалюванні приватних подій, що часто трапляються в «Історії Русів», хронологічну хибність по­яснював М. Максимович браком достовірних і докладних про це відомостей у той час.

М. Максимович як історик, один із найбільших знавців української старовини і той, хто багато зробив для вивчення і популяризації «Історії Русів», висловив чимало гіпотез про особу автора, час написання, але чи не найбільший його внесок у захист від нападу на пам'ятку російських (В. Соловйова, Г. Карпова), польських (Л. Яновського), українських істориків (М. Костомарова, П. Куліша). У його особі анонімний автор і його творіння мали найпалкішого, найпереконливішого, най­послідовнішого дослідника і захисника. Вже майже перед смер­тю М. Максимович робив спроби віднайти рукопис «Історії русів».

———————————

¹ Максимович М. Исследование о гетмане Петре Конашевиче Сагайдачному // Максимович М. Собр. соч. - К.: 1876.-Т. І. -С. 340-341.

² Максимович М. О позме Пушкина «Полтава» в ее историческом отношении//Атеней.-І829. -№6. -С. 501.

 

 

«Чи можна довідатись, де той примірник «Історії Ру­сів», який у 20-х рр. одержав Бантиш-Каменський від Степана ціирая і від якого почалося знайомство цієї замітної «Історії» в книжному світі. Мої розмови з Судієнком і наміри добратися до листування лубенського депутата Полетики не послужили справі і питанню; а надзвичайно було б для мене цікаво довіда­тись імення високоталановитого аноніма, що склав це фактич­но невірне, але високомистецьке підмалювання історії України. А що написав її не Юрій Кониський, а інша особа, трохи не в першій половині ХІХ-го століття ще жива, — про те я такий переконаний, що проти ваших заперечень готовий видержати диспут чого доброго хоч і на ступінь доктора, який зрештою на Моховій (у Москві. — О. М.) дається і карпушкам-воронам (Г. Карпову. — О. М.) від Солов'їв-цокотущих»¹ (В. Соловйо­ва. — О. М).

Недвозначного іронічного натяку Г. Карпов і В. Соловйов удостоїлися відповідно за «Критический обзор разработки главных русских источников, до истории Малороссии относящихся, за время: 8-е генваря 1654 — 30-е мая 1672 года», більше половини обсягу якої (83 зі 179 с.) Г. Карпов присвятив роз­грому самої пам'ятки і всіх, хто використовував її як історичне джерело (М. Маркевич) або мав необережність схвально про неї відізватись. Серед останніх фігурували О. Пушкін (за реце­нзію на збірку Кониського і схвальну оцінку «Історії Русів») і М. Максимович (за низку статей і рецензій про авторство пам'ятки). «Історикові, а тим більше талановитому, нема чого ховатися за чужі славні імена, і нам здається, що якщо погля­нути на «Історію Русів» не як на історію, а як на твір цілком іншого роду, — писав він, прямо адресуючи ці слова М. Мак­симовичу, — стане ясно, чому її авторові потрібні були «славні ймення» (оцінка Максимовича. — О. М.), та й сама його тала­новитість і здібність осягати становище «великого маляра» (оцінка Пушкіна. — О. М.) пропадуть; відкриється з одного боку — грубе ошуканство, а з другого захоплення (а часом й незнання) й недостатня увага штукаря до справи»²; і «Очерк истории Малороссии до подчинения ея царю Алексею Михайло­вичу» (1848-1849), в якому В. Соловйов піддав різкій, некоректній критиці «Історію Русів» за помилки, не дбаючи особливо про наукову аргументацію їх спростування.

———————————

¹ Максимович М. Собрание сочинений Михайла Максимовича. - К.: 1876.  Т.1.-С.43.

² Карпов Г. Критический обзор разработки главных русских источников, до истории Малороссии относящихся... - М.: 1870. - С. 50.

 

Більше того, із циніч­но-добродушною зверхністю він виявив готовність «погоди­тись із ним тому, що взагалі дуже мало віримо Кониському»¹.

У 1829 році М. Максимович, як вважає М. Возняк, передав рукопис О. Пушкіну, що підтверджується листом: «Незабутньо мені, як... дякував потім Пушкін, повернувшися з своїх закав­казьких мандрів, де набирався він вражень війни під наставни­цтвом свого друга Раєвського... Тоді ж (у 1829 р. — О. М.), діз­навшись від Пушкіна, що він написав «Полтаву», не читавши ще Кониського, я познайомив його з нашим малоросійським істориком і подарував йому список «Исторіи Русовъ», про яку він написав потім прекрасні сторінки»².

Інтерес О. Пушкіна до козацької доби історії України, його намір самому взятися за її написання зумовлений певною мі­рою і особистісно-фамілійними побудженнями. У 1820-1824 рр. О. Пушкін бував в Україні і найближчих до неї областях; спіл­кувався з цікавими, переважно опозиційно настроєними людьми Катеринослава, Кам'янки (колишнього Чигиринського повіту), Києва і Київської губернії, Одеси, Тульчина (колишнього Брацлавського повіту Подільської губернії), що залишило більш або менш помітний слід в його біографії і літературній творчості. Відомо також, що дружина О. Пушкіна, Наталя Миколаїв­на, була правнучкою гетьмана Петра Дорошенка (1665-1676), борця проти Московії, оспіваного в багатьох піснях, одна з яких — «Ой на горі там женці жнуть» — популярна й нині. Пе­ребуваючи в тещі (1833) в Яропольці Московського повіту, Пушкін кланявся праху славного пращура, писав, що теща жи­ве тихо і самотньо в своєму зруйнованому палаці і розводить городи над прахом прадідуся Дорошенка, до якого поет ходив на поклін. «Виявляючи постійний інтерес до сімейних перека­зів, Пушкін, звичайно, знав долю Дорошенка. Цим гетьманом згодом цікавився і Шевченко»³, — пише О. Білецький, який припускає, що цей факт послужив імпульсом до задуму напи­сання історії України.

———————————

¹ Соловйов В. Очерк истории Малороссии до подчинения ея царю Алексею Михайловичу (1848-1849). - М.: Наука, 1989. - С. 282.

² Максимович М. Собрание сочинений Максимовича. - К.: 1880. - Т. 3. - С.491.

³ Білецький О. Пушкін і Україна // Білецький О. Від давнини до сучасності: 36. пр. з питань укр. літ. - К.:1960. -Т. 2. - С. 138.

 

Серйозність наміру російського поета учений аргументує наявністю численних історичних матеріалів, серед яких «в па­перах Пушкіна збереглися написані французькою мовою нарис і російською мовою плани, складені по Карамзіну, Бантиш-Каменському і «Исторіи Русовъ»¹.

О. Мандельштам відзначає тільки книжне поетове знання України: «Пушкін певною мірою був знайомий з Україною ще перед тим, як він був висланий на південь; але сліди української мови в його творах майже непомітні, і на підставі відомих да­них ми не можемо припускати, що Пушкін знав українську мо­ву. Він мав тільки книжне знання про цю країну. Він вживав «Історію Русів», українські народні пісні, зібрані Максимови­чем... і був певною мірою знайомий з українською народною поезією. «Пісня про віщого Олега» та закінчення поеми «Пол­тава» доводять, що Пушкін був знайомий з українськими коб­зарями»².

Радянські вчені справедливо акцентували цей факт із біо­графії поета, не деталізуючи характеру того захоплення, що О. Пушкін зачаровувався Україною та її історією як екзотич­ним краєм Росії, як розділом історії загальноросійської. Під­твердженням цієї думки може бути речення з франкомовних нотаток О. Пушкіна: «Під ім'ям України або Малоросії мають на увазі велику територію, що об'єднана з колосом Росією й охоплює губернії Чернігівську, Київську, Полтавську й По­дільську...»³.

Під таким кутом зору можна розглядати зачарованість О. Пушкіна й «Історією Русів», незважаючи навіть на те, що сміливий і добросовісний невідомий автор не уник у своєму творі мимовільної пристрасті.

      Своє серйозне ставлення до «Історії Русів» як до наукового історичного джерела О. Пушкін висловив публічно 1831 року в журналі «Денница» у полеміці з критиками своїх історичних поем, зокрема «Полтави», коли на доказ своєї рації послався на «Літопис Кониського»: «Закинули мені, що Мазепа занадто мстивий у мене, що малоросійський гетьман не студент і не схоче мститися за ляпас і за смикання вусів.

——————————

¹ Білецький О. Пушкін і Україна // Білецький О. Від давнини до сучасності: Зб.пр. з питань укр. літ. - К.:1960. -Т. 2. - С. 136-137.

² Мандельштам О. О характере гоголевского стиля: Глава из истории рус. литератур. яз. - СПб.; Гельсингфорс, 1902. - С. 194.

³ Оксман Ю. Из разысканий о Пушкине: Неосуществленный замысел исто-рии Украины // Литературное наследство. - М.: 1952.-Т. 58. -С. 214.

 

Знов історія, спростована літературною критикою, знов, хоч знаю та не ві­рю! Хмельницький за всі зневаги, що він витерпів, здається, від Чаплицького, одержав у нагороду, згідно з присудом Речі Посполитої, острижений вус свого неприятеля (пор. Літопис Кониського)»¹.

Удруге  «вотум  довір'я»  і  захоплення   «Історією  Русів» О. Пушкін висловив у рецензії на «Собрание сочинений Георгия Конисского, архиепископа Белорусского» 1835 року (Петер­бург, за редакцією Івана Григоровича), що підтверджує відзна­чену думку. Аналізуючи твори збірки, О. Пушкін шкодував, що найголовніший твір Кониського — «Історія Русів» — за­лишився в рукописі, невиданим, тому й недоступним для ши­рокого кола читачів. «Любов до батьківщини часто заносить його за межі справедливості. Треба сказати, що чим ближче підходить він до теперішнього часу, тим щирішим, недбалішим і сильнішим стає його оповідання»².

Прагнучи ознайомити якнайбільшу аудиторію з цим зна­менитим твором, О. Пушкін подав два уривки з рукопису, на­звавши їх відповідно «Введение унии» (від слів: «По истреблении гетмана Наливайка такимь несльїханньїмь варварствомь, вышель отъ Сейма или отъ вельможъ, имъ управлявшихъ, таковь же варварский приговоръ и на весь народъ» (с. 40) до «отъ чего в сихъ полкахъ видимая сделалась перемена» (с. 42); «Казнь Остряницы» (від слів: «На место замученнаго Павлюги выбранъ, въ  1638 году, Гетманомъ полковникъ Нъжинскій, Стефанъ Остряница, а къ нему приданъ в Советники изъ стара-го заслуженнаго товариства Леонъ Гуня, коего благорозуміе въ войске отменно уважаємо было» (с. 53) до «Не мог приду­мать, за что схватиться» (с. 57). В кінці рецензії О. Пушкін ви­словлював впевненість, що Г. Кониський буде належно оціне­ний як «великий історик України» і знайде нарешті гідного видавця для «Історії Русів»³.

———————————

¹ Пушкин А. Сочинения: В 10 т. Историко-литературные, критические, публицистические и полемические статьи и заметки. - Т. 9. - С. 244.

² Там само. - С. 245.

³ Там само. - С. 247.

 

О. Пушкіну імпонував письменницький талант Г. Конись­кого, його ненависть до католицького фанатизму й утисків, що «відгукується в красномовних його оповіданнях. Видно, що серце дворянина ще б'ється в ньому під чернечею рясою (Кониський походив із старовинного шляхетського роду, й цим зовсім не нехтував, як видно навіть з епітафії, що він сам написав, викарбуваної над його могилою). Велика сила місць в «Исторіи Малоросіи» це малюнки, написані рукою великого маляра»¹.

О. Пушкін вважав Г. Кониського «великим істориком України», на жаль, ще не оціненим «відповідно до своєї гіднос­ті бо щасливий мадригал приносить деколи більше слави, ніж дійсно високий твір, рідко зрозумілий для завзятих цінителів людського розуму й мало доступний для великого числа чита­чів»².

І хоч пізніше О. Пушкіна критикували за некомпетентність високої оцінки пам'ятки та її автора, слушність його висновків була підтверджена життям. Бо навіть наприкінці 80-х рр., як стверджував М. Костомаров, погляди, що навіяла псевдоісторія Кониського, ще мали «силу в української шляхти, і забобо­ни, що вона посіяла, зросли так, що досіль усі сумлінніші до­сліди й видання актів, які довгий час зоставались нікому не відомими, не можуть іще розсіяти раз присвоєних помилок: ак­тів і дослідів не читають, а Кониському вірять»³.

Серед тих, хто вірив у Г. Кониського та його «Історію», М. Костомаров називав О. Пушкіна: «Пушкін помилявся, по­віривши враз з іншими свого часу, що «Історію Русів» написав знаменитий білоруський архиєпископ, але він зрозумів і спра­ведливо вгадав, що написав її дворянин: дійсно, цю історію на­писав хтось із новоспечених за Катерини II українських дво­рян, що присвоїли собі великоруські панські погляди та приклали їх довільно до старовини своєї батьківщини»⁴.

      Пізніше, після публікацій інших історичних джерел, зокре­ма й літописів С. Величка, Самовидця, стала очевидною недостовірність деяких фактів «Історії Русів». Проте в час написан­ня О. Пушкіним рецензії не тільки тих матеріалів, а й самої «Історії» псевдо-Кониського не було опубліковано. В оцінці «Історії Русів» Пушкін солідаризувався з думкою Гете, вислов­леною в статті «Про правду і правдоподібність» (1798), в якій автор однозначно трактував поняття художньої правди як від­криття істини, що конденсує в собі важливе в житті, — в його справжній значимості й гідності.

———————————

¹ Пушкин А. Сочинения: В 10 т. Историко-литературньїе, критические, публицистические и полемические статьи и заметки. - Т. 9. - С. 244.

² Там само. - С. 253.

³ Костомаров Н. Из поездки в Батурин в 1878 году // Порядок. - 1881. - № 97. - С. 49.

⁴ Там само.-С. 50.

 

І цю правду ставив вище від зовнішньої правдоподібності, вважаючи, що копіюючи життя або створюючи ілюзію краси, художник забуває про високе призначення мистецтва. Саме з цих позицій підходив О. Пушкін до Г. Кониського, оцінюючи «Історію Русів», тому докір П. Куліша О. Пушкіну за некритичне ставлення його до «Історії Русів», начиненої очевидними фактичними помилка­ми, був некоректний і несправедливий.

О. Пушкін не ставив собі за мету вишукувати фактичні по­милки Г. Кониського, а оцінював пам'ятку насамперед і виключ­но як мистецький твір, справедливо назвавши Г. Кониського «великим малярем». «Історія Кониського, написана в 60-х роках минулого століття, — писав М. Максимович, — за браком ві­рогідних матеріалів і через надмірну будівельну силу розуму — тільки нарис такої дуже бажаної для нас мистецької історії українського народу; він пройнятий духом життя й означує свій предмет правильно тільки в загальних його обрисах і тіль­ки в небагатьох деталях. Великою частиною деталей підлягає він подальшій обробці й переробці. А втім, деякі деталі цього нарису історії до сьогодні не втратили своєї ціни і сучасний іс­торик не обійдеться без них, — як це видно з нових творів д. Костомарова, що також надмірно неприхильно поставився до Кониського. Як поет-історик, захоплюючись життєвим бо­ком історії Кониського, Маркевич зробив останню спробу до­триматись деяких очевидних його помилок. То було ще 1840 р. А тепер  занадто вже невчасно боротись так гаряче проти очевидних помилок в «Історії Русів»¹.

Та попри помічені й непомічені хиби, «Історії Русів» нале­жить суттєва роль у розвитку не лише української літератури, а ї літератур східно й південнослов'янського ареалу: вона зна­менувала собою появу й розвиток української історіографії; сприяла становленню історичних жанрів у художній літературі, була предтечею, імпульсом і джерелом українського романтиму: в науці, мистецтві, літературі і фольклорі; працювала на становлення романного жанру та історичної хроніки.

——————————

¹ Максимович М. Об историческом романе г. Кулиша «Черная рада», І57 г.: Письмо к Г. П. Ґалаґану // Максимович М. Собрание сочинений. - К.: 176. -Т. І.-С. 523-524.

 

 

Інтенсивне вивчення народної поезії і звичаїв, що почалося історичній думці з 20-х років XIX століття, сприяло розши­ренню уявлень про історичні горизонти народного життя та визначенню тих основних параметрів народного характеру, представником якого виступає позитивний герой. Разом з тим уявлення про національний характер українця до появи «Історії Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського, «Історії Мало­росії» М. Маркевича, «Історії Русів» невідомого автора, літо­пису Самовидця та ін. складалося ще переважно на рівні рома­нтичної інтуїції, швидше на емоційному, ніж на теоретичному рівні. Рішучий крок до осмислення цього комплексу історично­го буття української народності й визначення її невловимого національного духу робить народжувана історіографія, зокре­ма, й «Історія Русів», фольклористика. Національна менталь­ність з'являється як комплексна проблема естетичної й істори­чної думки у творчості українських романтиків 30-40-хрр. XIX століття, у дослідників культурно-історичної школи¹.

Ранні спроби зібрати історичні джерела й опублікувати оглядові праці про минуле України часто діставали підтримку високопоставлених осіб. Починаючи з 30-х рр., в Україні з'явились і державні інституції, що надавали допомогу у здійс­ненні історичних досліджень, — «тимчасовий комітет з дослі­джень старовини» при Київському університеті (1835), архео­логічний музей (1837), «Тимчасова комісія для розгляду давніх актів» (1843) при канцелярії Київського генерал-губернатора.

У 40-і роки XIX століття матеріали з історії України систе­матично друкував Осип Бодянський (1808-1877) — професор-славіст Московського університету, український письменник (псевдоніми: А. Бода Варвинець, Запорожець Ісько Материн­ка), літературний критик (псевдонім І. Мастак) і фольклорист. Він був одним із тих багатьох українців, яких охоче приймала до себе Москва. Про них І. Огієнко висловився так: «У «далеку Московію», в «московскія страни» перейшло багато людей, які придбали там слави і собі, і своїй Україні. Земляки ці наші по­несли культуру свою на далеку північ, збудили її од віковічного Дрімання і заклали там міцні підвалини нової культури»².

———————————

¹ Герасим Я. Культурно-історична школа в історії української фольклористики.-Львів.: 1999.-С. 45.

² Огієнко І. Українська культура: Коротка історія культурного життя українського народу. - К.: 1992. - С. 45.

 

 

О. Бодянського, як і Ф. Прокоповича, М. Гоголя, десятки інших учених, письменників, музикантів та митців, Росія з мов­чазної згоди України присвоїла собі, як, до речі, і професорів Могилянської академії, що стали основоположниками вищої освіти в Росії; посмертно київських князів, бо навіть стародав­ню назву «Русь» «нахабно відібрано московитами», про що з обуренням писав і автор «Історії Русів»: «Відомо, передусім були ми те, що тепер московці: уряд, першість і сама назва Русі від нас до них перейшли. Але ми тепер у них, як «притча во язицах» (204). Велику славу принесли українці Росії, але не ме­нші заслуги мають вони і перед рідною Україною, особливо це стосується Осипа Бодянського.

О. Бодянський — палкий патріот України, працюючи в ца­рині всіх галузей українознавства і слов'янознавства, приділяв багато уваги історії, характерові, фольклору й етнографії, зви­чаям і побуту українців. Ще в студентські роки він дебютував кількома   віршами   українською   мовою   (1833)   в   журналі «Молва» під псевдонімом Бода Варвинець, а через два роки в Москві видає книжечку «Наські українські казки запорожця Іська Материнки» — віршовий переспів народних казок із сво­єю передмовою, що кінчалася словами народної пісні: «Та вже шаблі заржавіли, мушкети без курків, а ще серце козацькеє не боїться турків». Він захоплювався і дорожив народною поезі­єю, в якій убачав вияв національної традиції.

Велика заслуга О. Бодянського і в публікації матеріалів «Тимчасової комісії для розгляду давніх актів», членами якої були М. Максимович, академік Ф. Солнцев, професори Київ­ського університету М. Іванишев, А. Ставровський, а також П. Куліш, М. Костомаров, Т. Шевченко та ін. Усі вони мали глибоке переконання, що історичні документи, поряд із усними народними творами, є національним скарбом, тому так побож­но-трепетно дорожили, за висловом П. Куліша, всяким улам­ком, всяким клаптем паперу, який носить в собі відбиток ми­нувшини, який доносив живий відгук про героїчну боротьбу українців, розповідав про видатних історичних осіб, козацьких ватажків, національних героїв. «За умов русифікаторської по­літики царизму, — зазначає Петро Гончарук, — спрямованої не   тільки   на   ліквідацію   будь-якої   автономії   суспільно-політичного життя України, а й всього того, що могло свідчи­ти про розвиток культури українського народу, члени товарис­тва вважали своїм громадянським обов'язком за допомогою виданих літописів, архівних джерел, різноманітних старовин­них пам'яток ознайомити громадськість з історією своєї бать­ківщини, показати не тільки боротьбу свого народу проти со­ціального й національного поневолення, а і його внесок у розвиток світової культури»¹.

Кожний із членів комісії мав окреме завдання, наприклад П. Куліш вивчав архівні й монастирські документи Київщини, здійснював опис книг і рукописів, що зберігалися в бібліотеках Софійського собору, Михайлівського та Нікольського монас­тирів, Духовної академії і семінарії.

У 1844 році П. Куліш подав на розгляд комісії «Діаріуш» Генерального хорунжого Миколи Ханенка, отриманого від поміщика Чернігівської губернії Г. Ханенка, праправнука ав­тора щоденника, про що вже зазначалося вище; крім цього, П. Куліш зібрав величезний фольклорний та етнографічний матеріал, який увійшов до фольклорного збірника про націо­нально-визвольну війну 1648-1654 рр. під проводом Б. Хмель­ницького, виданого за допомогою О. Бодянського в 1847 році, а також у двотомник «Записки о Южной Руси», виданий самим П. Кулішем 1856-1857 рр.

Завдання Т. Шевченка полягало в адекватному змалюванні пам'яток. За відсутності фотографії це був чи не єдиний спосіб «візуальної фіксації старожитностей». Шевченко залишив низ­ку робіт за матеріалами пам'яток Київщини, Полтавщини, Че­рнігівщини, Кам'янець-Подільщини тощо («Костьол у Києві», «Аскольдова могила», рисунки «Церква Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі», «Васильківський форт у Києві», «Китаївська пустинь», «Троїцька церква», «Пейзаж» (краєвид Київо-Печерської лаври), «Вишгород», «Церква Покрова в Переясла­ві», «Коло Седнева», «Чумаки серед могил», «Трапезна чаша Густинського монастиря», «Почаївська лавра з півдня», «Почаївська лавра з заходу», «Собор Почаївської лаври», «Вид на околиці з тераси Почаївської лаври» та багато інших).

М. Костомаров, відомий уже учений, автор історико-етнографічних праць «О причинах и характере унии в Западной России», «Обзор сочинений, писанных на малороссийском язьіке», «Славянская мифология», «Мысли об истории Малороссии», «Первые войны малороссийских козаков», мав доручення підготувати до видання «Літопис ...» С. Величка. Зібрані дже­рела під час роботи в комісії дали змогу М. Костомарову роз­почати роботу над фундаментальною працею «Богдан Хмель­ницький».

————————————

¹ Гончарук П. Участь кирило-мефодіївців у діяльності Київської тимчасової комісії для розгляду давніх актів // Київська старовина. - 1993. - № 4. - С. 71.

 

 

«Ніхто з тих, — захоплювався Максимович, — хто писав про Богдана, не захоплював ще під свою руку такої кіль­кості джерел, і особливо польських, як д. Костомаров; а тому в теперішній праці його історія про Богдана Хмельницького одержала новий доробок і для вченого кола спеціалістів... його «Богдан Хмельницький» гарний, як широкі дніпровські луки в ту пору, коли красуються вони довгими рядами свіжих трав'я­них покосів після вдалої косовиці і своєчасного згрібання»¹.

Через посередництво П. Куліша і Т. Шевченка Тимчасова комісія зав'язала контакти з головою Московського товарист­ва історії та сторожитностей М. Погодіним і його секретарем О. Бодянським, співробітництво з якими принесло солідні пло­ди: 2 томи «Пам'ятників» (1845-1846), виданих Тимчасовою комісією, численні публікації матеріалів з історії України, зок­рема літописів С. Величка, Самовидця, Г. Граб'янки та інших матеріалів і насамперед «Історії Русів».

У розпорядженні Бодянського було до десяти списків «Історії Русів», які він сумлінно простудіював і, вибравши, на його думку, найоптимальніший варіант, видав її в «Чтеніяхъ Императорскаго Общества Исторіи и Древностей Россійскихъ» під назвою «Исторія Русовъ или Малой Россіи, Сочиненіе Георгия Конисскаго, Архієпископа Бълорускаго» і окремим відби­тком у Москві 1846 року.

Натхненний патріотичним пафосом «Історії Русів», О. Бодянський будує грандіозні видавничі плани і звертається по допомогу до співвітчизників: «Час від часу я маю намір те ж саме зробити і з іншими писемними джерелами Малої Росії, літописами, записками, описами і т. п., напр., з Шафонським, Симоновським та інш.» З цього приводу він просить усіх над­силати йому матеріали для публікації у «Чтениях». «Щира вдя­чність і визнання сучасників, які займаються історією, а також і самого потомства, буде найкращою нагородою тим, хто відгу­кнеться на цей заклик. Пора вже, давно пора, не затаювати по­дібного скарбу і тим, оскільки можливо, полегшити вивчення і пізнання історії Південних Русів для всіх і кожного, особливо ж самих Руських.

———————————

¹ Максимович М. Собрание сочинений. - К.: 1876. - Т. 1.-С. 399.

 

 

Добре, що є певна і скора нагода виконати цей священний обов'язок справжнього сина свого народу і батьків­щини»¹.

Відтепер знаменитий «літопис Кониського» став настільною  книгою  любителів  української  старовини.   На  адресу  0.Бодянського   надсилались   листи   вдячності:

«Ви   вивели «Исторію» Кониського з пітьми і темряви», — писав удячний І. Сахаров, за ним М. Мазуркевич, М. Максимович та багато інших. Зворушений О.Бодянський писав 18 червня 1846 року: «Спасибі тому, хто вповні зрозумів важність Кониського й дав мені змогу видати його так, як може сам автор не мріяв бачити себе в такому вигляді раніше ста, півтораста років! Спасибі й спасибі йому. Тепер усі його копії замітні хіба для одних ама­ торів копій, а не друкованого, тому що при друкуванні я користав сливе з десятьох копій різного роду, відмітив усі важніші й напівважні різниці, а все інше надруковано без найменшого пропуску, навіть до коми, до архаїзму. Й «Общество» готове відповідати кожному за доказ підробки, пропуску, заміни тощо в тексті Кониського — стільки імперіялами, скільки найдеться літер у словах, що розкривають такий його поступок. Чи до­ сить Вам? Дай, Боже, щоб твори подібного роду завжди знахо­дили таких цензорів або цензуру»².

       Надрукована «Історія Русів» відразу потрапила в поле зору істориків-професіоналів, які не могли не помітити наукової не­спроможності літопису як історичного першоджерела. Перший засумнівався Панько Куліш, у портфелі якого були літописи Єрлича, Плиски, Самовидця. Літопис Самовидця П. Куліш вважав таким, «що не має собі рівного між українськими літо­писами». Тому, прочитавши надруковану «Історію Русів», він не зрозумів, чому друкування історичних українських джерел почато від літопису Кониського, коли відкрито джерела «в строгішому смислі слова, себто історичні твори. Чи не можна мені якось ізв'язатися з «Обществом?» — писав М. Погодіну. — Я приготовив би до друку одні українські сучасні мемуари про війну Хмельницького та про міжусобиці, що були в Україні по його смерті (себто т. зв. Літопис Самовидця). Цей літопис, на­друкований слідом за Кониським, був би найкращим поясненням «Історії Русов».

———————————

¹ Бодянский О. Обьяснение//Чтения в императорском обществе истории и Древностей российских при Московском университете. - М.: 1871. - Т. 1. - С 221-222.

² Титовъ А. Письма И. Сахарова къ О. Бодянскому (1846-1848) // Чтения. -М.: 1893. -Кн. 3. -С. 67

 

На підставі цих двох творів буде можна багато сказати не тільки про історичні факти України, але й про напрямок, прийнятий цією історією, під науковим огля­дом»¹.

Виданий Бодянським Літопис Самовидця (з подачі П. Куліша) у тому ж році дав можливість здійснити порівняльний аналіз не на користь «Історії Русів». З'явилися численні статті Соловйова, Костомарова, Клеванова, які повністю заперечили як авторство Г. Кониського, так і «Історію Русів» як літопис чи історичне джерело. Перепало й О. Бодянському як видавцеві. Через 25 років після публікації «Історії Русів» Бодянський змушений був публічно виправдовуватися за «поспішне» її друкування: «Чому я почав від «Исторіи Русовъ», тепер, оче­видно, можна вже не приховувати понук, що приневолили мене так поступити. В тих часах то й знай чулись оповідання, як той, другий, третій пробували видати її (О. Бодянський має на увазі Устрялова, Маркевича, Гоголя. — О. М.), але безуспіш­но, а тим часом особливості цієї «Исторіи» приневолювали всіх, хто мав нагоду читати її в копіях, що ходили по руках, бажати оголошення її друком, і висувались у такому принад­ному світлі, зокрема про сміливість автора, про події та пру­жини подій, як рівно й сама його мова, цілком не подібна до мови інших подібних історій, що природна річ була відважи­тись, чи можна було цей заборонений овоч зробити доступним для усіх і кожного, а не для одних тільки тих, кому так або ін­акше пощастило покуштувати його. До цього залучилась іще казкова ціна за переписку цієї «Исторіи», якої рівномірно й вимагали за готові її копії люди, що тим займались. Не сховаю і тієї таємної спонуки почати видання українських літописних і інших пам'яток саме цим твором, причому зважалось ось на що: видання «Исторіи Русовъ» друком, чого марно добивались Устрялов, Пушкін, Гоголь, може вдасться «Обществу», що ко­ристувалось тоді власною цензурою, зокрема на початку його видавничої діяльності... Успіх, думав я, вияснить той шлях, яким можна буде взагалі рухатись далі, оголошуючи неопубліковані іще пам'ятки друком; неуспіх здійме тягар, звалений проти волі й бажання на плечі молодої людини, що, повторюю, ще не вбралась в пір'я в своєму гнізді.

——————————

¹ Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика («Исторія Русовъ» у літе­ратурі і науці).-Львів; К.: 1939. -С. 36.

 

 

Однак, як відомо, випалоцілком удатно, не зважаючи на те, що з кожною книгою «Чтеній» («Исторія Русовъ» надрукована в перших чотирьох із 1846 р.) щораз більше лякали того, що друкував, усякими стра­хами»¹.           

Навіть після публікації «Історії» О. Бодянський проводив велику роботу в пошуках оригіналу, вів активно листування з людьми, які могли б хоч якось наблизитися до розгадки таєм­ниці пам'ятки. І після публікації, всупереч численним розвінчу­ванням у періодиці, популярність «Історії Русів» не згасала, про що велемовно свідчать згадки сучасників. «Як неприємно, що в мене зачитали примірник «Исторіи Русовъ», — писав М.Максимович О. Бодянському 18 лютого 1857 року, — що Ви подарували мені. А чи знаєте, що в Києві продається вона по 10 і 12 карб, сріблом, і по Україні йде чутка, буцімто вона це заборонена книга!.. Подаю Вам це до відома як звістку, отриману від людини, що приїхала з контрактів»².

Розголос цієї пам'ятки, що йшов дещо врозріз із монумен­тально оформленою М. Карамзіним, С. Соловйовим, В. Ключевським схемою «Государства Российского», був значним. Він суттєво вплинув на формування нової культурно-світоглядної концепції в Україні, що афористично точно визначив П. Куліш: «... малоросійські твори Гоголя дали імпульс до по­яснення Малоросії. Все, що було до нього написано про Мало­росію двома мовами, північно і південноруською, без нього не могло би пробудити того руху в умах, який викликав він свої­ми повістями з малоросійського побуту й історії. «Тарас Буль­ба», побудований на сказаннях Кониського і Боплана, надав цим письменникам нового інтересу. В них почали шукати того, що зосталось не захопленим козацькою поемою Гоголя, і збе­режені ними легенди старовини дістали для ума й уяви принаду чарівної казки. Це зачарування разлилося й на інші літописи, яких до цього часу не бачили в Кониського. Обнародування їх привело до співставлення; відкриті суперечності відкрили по­требу пізнати істину»³.

      Устами автора «Історії Русів» протестував народ проти знищення самобутніх форм українського життя, він представ­ляв і виражав ті почуття, що охопили українських патріотів перед образом руїни власної державності, заслугою яких стало прагнення зберегти історичні традиції і пам'ять про кращі часи рідного краю.

———————————

¹ Бодянский И. Обьяснение. - С. 221-222.

² Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика. - С. 35.

³ Куліш П. Твори: В 2 т. - К.: 1987. - Т. 2. - С. 465.

 

 

«Так українська історична традиція подала руку новим ідеям, які приходили до нас із Заходу, ідеям народности, ідеям політичної свободи й соціяльної рівноваги та справедливости, — писав Д. Дорошенко. — Властиво в цих західно­європейських ідейних впливах, в їх прищепленні та акомодації на українському ґрунті треба шукати зародок духовних течій, що хвиля за хвилею постають на Україні з кінця XVIII віку й заповнюють собою зміст українського культурно-націона­льного розвитку аж по нинішній день»¹.

Отже, автор «Історії Русів» свідомо надав своєму творові характер розповіді про багатовікову боротьбу українського народу за політичне і соціальне визволення. Ідею боротьби за права нації та її свободу він зробив провідною, виявивши гли­бокий патріотизм і громадянську сміливість, що мало могутній вплив на українське і всеросійське суспільство, насамперед елі­тну, патріотичну його частину: Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, О. Пушкіна, М. Максимовича, М. Гоголя, К. Рилєєва, поетів-романтиків, М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка та ін. (ще задовго до публікації).

Визначальною рисою характерності «Історії Русів» була концепція України як самостійної держави, що дало підстави О. Оглобліну назвати її «вічною книгою незалежності україн­ського народу», книгою, якій немає аналогів в історії України, книга, на якій виховувалися десятки поколінь українців у дусі національної свідомості, у розумінні своєї історичної гідності та пошани до свого минулого.

———————————

¹ Дорошенко Д. Нарис історії України. - С. 5-6.